10. Насмішка долі

ЗЛАТА

Роблю кілька кроків усередину кабінету генерального директора, і важкі, оздоблені темним деревом двері безшумно зачиняються за моєю спиною, відтинаючи холодний коридор, оцінювальні погляди кандидаток і зверхнє шепотіння. Я залишаюся в цілковитій тиші величезного, залитого світлом кабінету.

Повітря тут просякнуте ароматом дорогої шкіри, полірованого дерева й знакових, знайомих чоловічих парфумів...

Я роблю важкий вдих, збираю в кулак останні залишки волі, аби не розплакатися від паніки просто зараз, і нарешті повільно підводжу очі.

Погляд уперто чіпляється за масивний робочий стіл біля панорамного вікна, і коли він стрибає вище, я завмираю, бо в цю мить світ довкола мене просто розсипається на дрібні скалки.

Стою мов вкопана, лише спантеличено кліпаю. Серце робить божевільний стрибок і зупиняється десь у районі п’ят, а дихання остаточно перекриває ком у горлі. Мій мозок відмовляється вірити в те, що бачать очі. Вуха закладає від дикого, гучного шуму власного хвилювання.

За розкішним масивним столом, у кріслі з високою спинкою, сидить... він. Той самий красень з дороги.

Це Марк, і мені це не примарилося. Це справді він.

Ні, цього бути не може. Ще раз кліпаю, але картина не змінюється. Це той самий чоловік із чорного позашляховика. Той самий «благородний тип», який нещодавно ледь не зробив із мене мокре місце на асфальті, який купував мені сукню в бутику й заспокоював, поки я рюмсала в його машині.

Марк сидить, упевнено тримаючись в ідеально випрасуваному костюмі, трохи нахилившись над паперами. А потім підіймає очі й так само шоковано, з широко розплющеними очима, дивиться на мене. Його красиві широкі чорні брови зсуваються до перенісся, а в глибоких темних очах спалахує справжній, непідробний подив.

— Д-доброго... дня, — затинаючись, майже беззвучно видавлюю несміливо із себе я. Голос сиплеться, неприємний сором миттєво заливає щоки гарячою хвилею. Я готова крізь землю провалитися.

Марк кілька секунд мовчить, вивчаючи мій новий образ — ідеально підібрану сукню, яку сам же й оплатив, — а потім кутики його губ здригаються. Він стиха хмикає, хитає головою, ніби не вірить у таку дивну реалістичність цього ранку, і вираз його обличчя пом’якшується.

— Доброго дня, Злато, — кидає він своїм глибоким, оксамитовим басом, у якому чуються легкі іронічні нотки. Він відкидається на спинку крісла й показує рукою на м’яке крісло навпроти: — Проходь. Присідай.

Ох! Подумки зітхаю. Це просто насмішка долі якась. Мені хочеться розвернутися та піти, бо чудово розумію: після всього цей чоловік не візьме мене на роботу. І я лише даремно витрачу час як його, так і свій.

Але я роблю кілька невпевнених, абсолютно дерев’яних кроків, намагаючись не перечепитися на рівному місці, і несміливо опускаюся на краєчок крісла. Стискаю сумочку на колінах так, що пальці остаточно болять. Я страшенно нервую і не можу нічого з цим зробити. Мене трусить зсередини, мов у лихоманці.

— То ось куди ти так поспішала на співбесіду, — здивовано й трохи задумливо, з іронією кидає Марк, вирівнюючи спину. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримуючись на шишці під чубчиком, яку я так старанно намагалася прикрити. — Що ж... Якщо вже так розпорядилася доля і нам судилося зустрітися знову, давай знайомитися офіційно. Мене звати Марк Олександрович.

Представляючись, він бере зі столу цупку папку з моїм досьє, яку йому, очевидно, щойно піднесла секретарка, і повільно розгортає її.

Я ж видихаю, бо розумію, що оглядає він моє досьє для годиться. Я реаліст і чудово усвідомлюю, що в цій компанії мені нічого не світить. Тільки б не забути, як цього Марка по батькові, щоб не осоромитися наостанок.

Серце стискається, а я ж стільки надій плекала на сьогоднішній день.