9. Моє ім'я звучить, як вирок

ЗЛАТА

Двері швидкісного ліфта розсуваються з легким шелестом, і я виходжу на тридцятому поверсі бізнес-центру «Авангард». Добре, що водій таксі виявився віртуозом і швидко домчав мене сюди.

Але я все одно солідно запізнилася. Від чого серце калатає в пришвидшеному темпі, перебиваючи подих. Кожен мій крок по глянцевій мармуровій підлозі лунає гучним відлунням, яке відбивається від високих стін.

Просторий, просякнутий прохолодою кондиціонерів офіс дихає розкішшю, суворою діловою елегантністю та крижаним спокоєм. На відміну від мене. Бо всередині мене все стискається від паніки, а легеням катастрофічно бракує кисню.

Несміло проходжу далі. В паніці не знаю, куди йти і як поводитися взагалі. Але, зробивши кілька кроків, бачу, що на м’яких шкіряних диванах навпроти масивних подвійних дверей із написом «Кабінет генерального директора» вже сидять п’ятеро дівчат. І варто мені підійти ближче, як п’ять пар оцінювальних поглядів миттєво впиваються в мене.

Дівчата виглядають так, ніби зійшли з обкладинок глянцевих журналів. Ніби вони самі — успішні бізнес-леді. Ідеальні зачіски, доглянуті нігті, дорогі та непомітні ювелірні прикраси. У них впевнені та розслаблені пози. Вони почуваються тут господинями становища, на відміну від мене... Яка ще годину тому ридала на пасажирському сидінні з кавовою плямою на сукні та шишкою під чубчиком у машині незнайомця.

Стискаю сумочку так, що біліють пальці, і, долаючи дикий сором, таки роблю кілька кроків до найближчого дивана.

— Дівчата, добрий день... — розгублено вітаюся. Не можу впоратися з незручністю. — Вибачте, — голос зрадницьки сиплеться, тож мені доводиться відкашлятися. — Підкажіть, будь ласка... Злату ще не викликали?

Висока блондинка з бездоганним каре лише зверхньо оцінює мене, повільно переводячи погляд із моїх туфель на обличчя, і сухо фиркає:

— Ні. Зараз там третя кандидатка. А ви взагалі хто? Запізнилися на пів години, а тепер ще й маєте нахабство питати? Ви як взагалі працювати збираєтеся, якщо навіть на співбесіду не змогли прийти вчасно?!

Вона переглядається з сусідкою в елегантному бежевому брючному костюмі, і вони обидві стиха, але надто голосно перешіптуються. Знову повертаючись до своїх телефонів. Жодної приязні. Лише холодна конкуренція та зверхність. Мабуть, це нормально, тут же конкуренція он яка.

Мене накриває хвиля невимовного страху. Я втомлено сідаю на краєчок вільного крісла, намагаючись скласти руки на колінах так, щоб не тремтіли пальці. Здається, що навіть повітря в цьому приміщенні тисне на мене, випробовуючи на міцність.

Всередині починає гризти отруйний хробачок неповноцінності та комплексів. Адже дівчата поруч такі впевнені, такі підготовлені. Напевно, за кожною з них стоять впливові батьки, курси підвищення кваліфікації та роки досвіду. А що є в мене? Збанкрутіла сирота з юридично недосяжним дідусевим будинком, яка встигла розклеїтися на очах у першого-ліпшого зустрічного. Мова нова сукня, звісно, виглядає бездоганно і коштує статок, але під нею — все та ж сполохана, незграбна Злата, у якої останнім часом усе валиться з рук.

Тож тепер міркую, роблячи висновки. Двоє вже пройшли. Зараз у кабінеті третя. Мабуть, я одна з останніх у списку, і моє запізнення точно грає проти мене. Хресна зробила неймовірне, проштовхнувши мене сюди, а я просто все псую...

Раптом важкі двері кабінету безшумно відчиняються. Звідти виходить дівчина зі зблідлим обличчям і, не дивлячись ні на кого, швидким кроком прямує до ліфтів. За нею у дверному отворі з’являється висока брюнетка в суворому чорному діловому костюмі з планшетом у руках. Її погляд суворий і діловий. І я розумію, що мені тут точно не місце. Це ж моя перша співбесіда, і досвіду роботи у мене нуль. Відповідно, шансів теж небагато.

Брюнетка кидає швидкий погляд на присутніх, звіряється зі списком у планшеті й чітким, красиво поставленим голосом вимовляє:

— Злата Вікторівна Таран присутня?! — я одразу спантеличено підіймаюся. Брюнетка теж міряє мене і видає: — Проходьте, будь ласка.

Моє серце на мить зупиняється. Бо моє ім’я лунає як вирок. Дівчата на диванах одночасно повертають голови в мій бік, їхні погляди пропалюють у мені діри, але я їх майже не бачу. Мене охоплює справжній, панічний, дикий страх. Ноги стають ватяними, у вухах починає шуміти, а в роті миттєво пересихає. Якщо я ще так пройду співбесіду, як бігла на неї, то це буде кінець.

Від хвилювання ледь втримую рівновагу. Чую, як дівчата невдоволено бурчать за моєю спиною. Але мені зараз не до них. Бо кожен мій крок до цих відкритих дверей здається кроком на плаху. Я абсолютно не готова. Я боюся, що зараз перечеплюся, боюся, що не зможу зв’язати й двох слів, боюся провалити єдиний шанс, який мені подарувала доля.

Тремтячою рукою я поправляю пасмо волосся, намагаючись прикрити шишку на лобі. Роблю важкий, судомний вдих, опускаючи очі й чекаючи на найгірше.