8. Емоції від вчинку Марка

ЗЛАТА

Переодягнувшись у новий чистий та брендовий одяг, я роблю крок у дзеркальний зал бутіка. Нове відображення змушує мене на секунду затамувати подих: сукня сідає просто ідеально, ніжно обгортаючи моє тіло, підкреслюючи легкість і додаючи тієї самої впевненості, якої мені так бракувало вранці. Жодного натяку на ту розгублену, заляпану лате дівчину з шишкою на лобі. Хоча ні, шишка нікуди не ділася.

Я поспіхом озираюся навколо, виглядаючи високу, кремезну фігуру чоловіка в темному костюмі. Серце калатає від дивного передчуття — хочеться ще раз глянути йому в очі, подякувати за цю неймовірну, майже казкову рятувальну операцію. Але біля м’яких шкіряних диванів порожньо.

— Ви дуже гарно виглядаєте! Вам личить цей образ! — зі щирою посмішкою звертається до мене адміністраторка біля високої стійки рецепції.

— Дякую... — я ніяково посміхаюся у відповідь і знову тривожно зиркаю на двері. — А де Марк? Він вийшов на вулицю?

— Марк Олександрович дуже поспішав на важливу зустріч, тому змушений був від’їхати, — спокійно й професійно пояснює дівчина, вбиваючи щось у комп’ютер. — Але ви не хвилюйтеся, ваша покупка повністю оплачена. Усі рахунки ми вже направили на його робочий номер. Також він просив дізнатися, куди саме вам викликати таксі. Авто буде біля входу за дві хвилини.

Я просто завмираю на місці, ошелешено кліпаючи очима. Слова дівчини відлунюють у голові дивним відчуттям.

Він пішов? Просто так узяв і поїхав, залишивши мені це вбрання, сплативши рахунок і навіть подбавши про таксі?! Мене це як бентежить, так і розчулює до глибини душі. Бо в наш час це щось фантастичне. Я не звикла... Душа щемить, адже інколи зовсім чужі люди бувають добрішими за рідних.

— Я... я навіть не знаю, що сказати, — вичавлюю з себе, відчуваючи, як до щік припливає гаряча хвиля сорому й розгубленості.

Думки миттєво плутаються. Я крадькома кошуся на цінник, який дівчата-консультантки щойно обережно зрізали з моєї нової сукні, і всередині все стискається від жаху. Ця сукня коштує пристойну суму! Для мене зараз це космічні, абсолютно непідйомні гроші. А цей чоловік просто закрив чек, ніби купив пляшку води в супермаркеті, й зник, навіть не зачекавши на моє банальне «дякую».

Мене накриває хвиля неймовірної ніяковості. Хто він такий? Чому вчинив так із дівчиною, яка ледь не зіпсувала йому ранок? Мене знову накривають емоції. Адже у цьому холодному, жорстокому світі, де рідний батько зачинив переді мною двері, якийсь абсолютно незнайомий Марк виявив більше людяності та теплоти, ніж усі мої близькі за останні кілька місяців.

— То куди замовляти авто? — м’яко повертає мене до реальності адміністраторка.

— А... так, вибачте, — я здригаюся й гарячково згадую назву. — Бізнес-центр «Авангард». Вулиця Хрещатик.

Минає кілька хвилин, і я чую:

— Готово. Білий седан уже чекає на вас біля виходу. Гарного вам дня!

— Навзаєм, — спантеличено кидаю у відповідь та йду до виходу.

Виходжу на вулицю, де прохолодне вранішнє повітря трохи протвережує гарячі щоки. Ступаю по асфальту в новому зручному взутті, але всередині все тремтить від напруги. Напроти бутіка дійсно стоїть презентабельне авто, водій якого відчиняє переді мною дверцята.

Сідаю на заднє сидіння, і за мить машина плавно вливається в міський потік.

За вікном миготять вітрини, дерева та перехожі, а я міцно стискаю в руках свою сумочку, намагаючись опанувати прискорене дихання. Годинник на панелі авто показує, що я катастрофічно запізнююся, але всередині спалахує маленький, впертий вогник надії. Може, іще не все втрачено. Цей ранок почався з суцільного кошмару, але тепер на мені ідеальний діловий лук, я їду в комфортному таксі. Може, у мене все ж ще є шанс. Принаймні я плекаю на це надію.

На кілька секунд заплющую очі й роблю глибокий вдих. Я мушу пройти цю співбесіду. Просто не маю права підставити хресну і змарнувати цей шанс після всього, що для мене сьогодні зробив незнайомець із позашляховика. Бо, схоже, доля не тільки випробовує мене, а й дає шанси.