7. Мінне поле вдома...

МАРК

Думки, мов чорні ворони, засіли в голові.

З одного боку, Єва — доросла, досвідчена жінка з гарними манерами, яка дійсно прагне створити в моєму будинку порядок і затишок. З іншого — мій чотирнадцятирічний їжачок, який сприймає будь-яку нову пасію, яка з’являється в моєму житті, як особистого ворога. Я ж чудово розумію, як працює психологія Каріни. Вона навмисно провокує кожну мою обраницю. Робить усе можливе й неможливе, аби перетворити їхнє перебування в нашому домі на пекло. Провокує конфлікти, маніпулює моїми почуттями, аби тільки батько залишався належним лише їй одній. Це її спосіб захистити свій маленький світ після того, як ми залишилися удвох.

Але Єва... Єва теж хороша. Замість того, аби проявити мудрість дорослої жінки й згладити кути з підлітком, вона вмикає свій холодний, аристократичний тон і починає виховувати дитину, яка й так гостро реагує на будь-який тиск.

Виїхавши із затору, набираю повні легені повітря і знову звертаюся до доньки.

— Каріно, почуй мене, — вимовляю спокійно, вкладаючи в голос максимум батьківського тепла та впевненості. — Я зрозумів тебе. Перестань плакати й псувати собі нерви. Я обіцяю, що розберуся з цією ситуацією. Я особисто поговорю з Євою сьогодні ж увечері. Обіцяю, що ніхто не буде вказувати тобі, як жити й що та як їсти у твоєму власному домі. Добре?

У слухавці повисає коротка мовчанка. Донька важко шморгає носом, мабуть, вираховуючи, чи достатньо вона натиснула на мене та нажалілася на Єву.

— Ти точно з нею поговориш? — уже тихіше, але все ще з підозрою запитує вона.

— Точно, сонечко. Я тобі обіцяю. А зараз збирайся до школи й не бери дурного до голови. Усе буде добре. Я тебе люблю.

— І я тебе... Усе, па-па! — тихо кидає Каріна й кладе слухавку.

У салоні знову стає тихо. І цю тишу перериває лише тихий шум двигуна. Я скидаю швидкість, перелаштовуючись у крайню смугу, і подумки обурююся через усе, що відбувається. День сьогодні явно не з найкращих. Він просто схожий на суцільний випробувальний полігон для моєї нервової системи.

Спочатку ця руда катастрофа Злата, яка змусила мене відчути себе винним настільки, що я сплачую її шопінг і таксі. Тепер — черговий вибух у власному домі, де мої найрідніші люди влаштовують холодну війну між собою, а я маю бути за рефері між ними.

Я щиро молюся, аби ця війна між донькою та Євою нарешті припинилася. Але з кожним днем їхні перепалки стають лише гострішими, тупішими й токсичнішими. Вони перетворили мій дім на мінне поле, де кожен мій крок — це вибір між образою коханої жінки та зрадою власній дитині. І я більше не можу це ігнорувати. З цим потрібно щось робити, і робити негайно. Затягувати вузол цієї ворожнечі далі — означає просто зламати Каріні психіку або перетворити власне життя на суцільне пекло. Якщо Єва не здасть свої позиції й не знайде підхід до Каріни, мені доведеться поставити крапку в цих стосунках, як би це не було неприємно.

Я із силою видихаю повітря крізь зуби, міцно стискаю кермо й тисну на газ, адже я солідно спізнююся. Позашляховик виривається із затору цілком, і я нарешті лечу, прямуючи до офісного центру.

На мене чекають співбесіди, нерозглянуті резюме, купа робочих питань... Але в голові — суцільний хаос із дитячих сліз, вишуканих претензій Єви й дивного, ванільно-ягідного аромату парфумів дівчини, яку я залишив у бутіку.

Потрібно зібратися. Я — чоловік, керівник, батько. І я мушу тримати цей світ на своїх плечах, навіть коли він розсипається на дрібні шматочки.

Намагаюся зібратися до купи, дати собі настанови, але виходить так собі. Нерви розхитані, а день лише почався... Уже б ближче вечір.