6. Скарги доньки

МАРК

Я встигаю від’їхати від бутику буквально на сотню метрів, як екран мого телефону знову спалахує яскравим світлом, а з динаміка виривається знайома вимоглива мелодія. Це телефонує донька.

Важко зітхаю, закривши на мить очі. А цій красуні, що вже не так? Знову не з тієї ноги стала? Чи може знову з Євою щось не поділили?

Важко видихаю, на секунду міцніше стискаючи кермо однією рукою, і натискаю кнопку прийому виклику на телефоні. І одразу вмикаю гучномовець. Так розмовляти безпечніше. Особливо після того, як мої нерви й так натягнуті, мов струни, після ранкової пригоди зі Златою.

— Так, сонечко, я слухаю, — намагаюся надати своєму голосу максимально спокійного, м’якого тону.

Але з динаміків одразу вибухає справжній шторм із підліткових образ, люті та сліз:

— Тату! Я більше так не можу! — шморгає носом Каріна. — Вона мене просто дістала! Та твоя Єва — це ходяче втілення злоби! Де ти її знайшов на мою голову? — донька майже кричить, її голос тремтить від обурення. — Вона знову знущалася з мене за сніданком! Ти чуєш?! Вона сиділа з таким виразом обличчя, ніби я сміття під її ногами... А ще вчила мене манерам. Бо моя поведінка жахлива, і це «не личить дівчині з нашого кола»! Тату, я не хочу бачити цю аристократку в нашому домі! Бо якщо не вона піде, то я сама піду з дому! Я хочу поводитися так, як мені комфортно, а не так, як комусь подобається. Чуєш?!

Слова доньки виводять мене з рівноваги. Скроні знову зводить тупим болем. Я заплющую очі на частку секунди, поки позашляховик повільно котиться в заторі перед світлофором.

— Каріно, заспокойся, будь ласка, — м’яко, але твердо перебиваю потік її вибухових емоцій. — Обійдімося без ультиматумів. Що конкретно трапилося?

Донька з розпачем стогне.

— Твоя Єва робить це спеціально! — з гіркою образою схлипує донька, і в цьому вибуху я виразно чую її підліткову беззахисність, змішану з жорстокою упертістю. — Вона просто знущається з мене, поки тебе немає поруч! Грає з себе ідеальну господиню та виховану пані. А мені в очі говорить такі речі, від яких нудить! Вона зверхня, пихата й терпіти мене не може! Я не хочу, щоб вона жила з нами! Передай своїй подрузі, що я не буду терпіти її повчань! І взагалі терпіти її не буду, — фиркає моя люба донечка. — А зрештою, ще передай їй, що коли-небудь я виллю благородно їй суп на голову. Може, тоді до неї дійде, що не потрібно до мене чіплятися.

Я важко зітхаю, слухаючи ці емоційні сплески. Усередині все стискається від втоми. Боже, ну чому саме сьогодні? Чому весь цей хаос зібрався на сьогоднішній ранок, коли в мене зовсім часу немає ще й на розбірки домочадців?

Ледь не стогну, бо попереду скупчення авто, ще й поліція.

— Каріно, донечко, зачекай секунду. Я зараз за кермом. Давай я наберу тебе пізніше, — уже прошуся, намагаючись хитро перенести цю розмову.

— Тату, ні, — гримає донька. — Ти так завжди з’їжджаєш. Якщо ти зараз покладеш слухавку, я ображуся.

Важкий стогін зривається з грудей. Звісно, трубку покласти я не можу, тому прошу:

— Гаразд, тоді повиси кілька секунд. Я проїду кілька метрів і знову зможу з тобою спілкуватися.

Я вимушений припинити розмову, бо саме об’їжджаю ту незначну ДТП, через яку утворився солідний затор.

— Ну гаразд, — здавлено кидає донька.

Напружено мовчу та веду авто, яке буквально котиться. От як мені бути? Як примирити цих двох: подругу і доньку? Чи може, це місія, яку виконати не можна, бо, що донька, що Єва керуються впертістю та принципами.