5. Міркування про руденьку

МАРК

Втупившись поглядом у вікно, відчуваю, що в салоні досі висить цей дивний, солодкувато-ніжний аромат. Не кава, ні. Це парфум цієї руденької катастрофи — легкий, ванільно-ягідний, трохи дитячий і абсолютно невідповідний до того холодного світу, у якому я щодня кручуся. На моїх губах мимоволі з’являється легка, трохи втомлена, але щира посмішка.

Раптом ловлю себе на думці, що я задоволений собою. З бізнесової точки зору я вчинив як повний ідіот: змарнував дорогоцінний час, підставив заступника, витратив гроші на абсолютно незнайому дівчину, яка ледь не потрапила під мої колеса через свою неуважність. Але з людської... З людської точки зору я просто не міг вчинити інакше.

Ця руда красуня виглядає мов полохане дівчисько... Вона ж ще зовсім юна. У мене он донька теж така зірвиголова. Хоч їй лише чотирнадцять. А руденькій точно більше, раз на співбесіду йде. Хоча виглядає досить юною. Мені в очі одразу впала ця її беззахисність. Коли я побачив її розгублені, опухлі від сліз очі. А потім те, як вона стискає той бідний паперовий стаканчик, у мене всередині щось тьохнуло. В її погляді читалася така дитяча наївність і абсолютна неготовність до ударів долі, що мені стало шкода її. Моя Каріна так само дивиться на світ — з очікуванням дива, а коли отримує синяк, просто розклеюється на шматки. Вона теж імпульсивна і вічно десь літає у своїх мріях.

Але, коли згадую, як ця божевільна вискочила прямо переді мною на зебру, мороз по шкірі від цих спогадів. Нога сама вдарила по гальмах, які одразу запищали так, що в мене серце в п’яти впало. Я був готовий порвати цю руду на шматки. У мене в голові вже висіла люта тирада. Я виходив із машини з єдиним бажанням — вичитати її так, щоб вона запам’ятала правила дорожнього руху до кінця своїх днів. Нервово поправляв піджак, роздуваючи ніздрі від люті.

Але коли підійшов ближче... Всі лайливі слова просто застрягли десь у горлі.

Вона стояла — розгублена, мокра, в облитій коричневою рідиною білій сукні, що прилипла до тіла. На лобі визрівала розкішна шишка, пальці тремтіли, а з очей ось-ось готові були бризнути сльози. Вона чекала удару. Вона чекала, що на неї зараз впаде мій гнів. Але я не зміг на неї гримати, мене накрили жаль та провина, і весь мій праведний гнів випарувався за секунду. Адже я теж винен. Я поспішав, я тиснув на газ більше, ніж слід було в центрі міста. Бачив, що світлофор уже перемикається, мені ще потрібно було почекати, але я сподівався проскочити. Ми обоє хороші.

Вона казала, що поспішає на співбесіду... Цікаво, куди саме? У такий час і в такому районі співбесіди проводять тільки у великих холдингах. Надіюся, дівчата в бутіку зроблять із неї справжню лялечку, і вона встигне підкорити своїх потенційних працедавців. У неї є цей внутрішній стрижень, хоч зараз він і надломлений після того, що трапилося на пішоході.

Видихнувши, я нарешті покидаю свої думки та рушаю з місця. Мій позашляховик стрімко рветься вперед, вливаючись у щільний міський потік. Мені треба поспішати. На мене чекає робота, претенденти на посади, нескінченні звіти й нарада.

Але десь у глибині душі залишається тепле, трохи дивне відчуття. Все-таки добре, що я встиг ударити по гальмах. І добре, що в цьому жорсткому світі сьогодні вранці стало трохи більше світла та людяності — хоча б для однієї рудої дівчини з таким красивим іменем Злата.