4. Дзвінок заступника

МАРК

Двері примірочної зачиняються, ховаючи за собою це руде дівчисько, а я нарешті отримую можливість видихнути. На груди мовби були тиснуті важким, тісним обручем, весь цей час. Поки я намагався грати роль доброго самаритянина для дівчини, яка впевнено прямувала прямо під колеса мого двотонного позашляховика. Досі не можу збагнути чим вона керувалася? Про що думала? Не можна бути такою розсіяною та безпечною...

Видихнувши, намагаюся переключитися на свої справи, але у кишені піджака вибухає настійливий, вимогливий дзвінок мого телефона.

Витягаю гаджет, зиркаю на екран і коротко кривлюся. Роман. Мій заступник. Людина, чий біологічний годинник працює з точністю швейцарського хронометра і чия нервова система зараз явно випробовує серйозне перевантаження.

— Слухаю, Романе, — видавлюю спокійно, роблячи крок у бік прохолодної скляної вітрини.

— Марку Олександровичу, ви де?! — у слухавці лунає стриманий, але просякнутий панікою голос. — Кандидати на посаду вже пів години як стирчать у коридорі. Перша співбесіда за розкладом мала розпочатися ще десять хвилин тому. Ви ж самі казали, що ця співбесіда для вас у пріоритеті! Ми затримуємо графік.

Притискаю мобільний до вуха і важко видихаю. У скронях починає тупо пульсувати від думки про те, наскільки безглуздо зруйнувався мій ідеально розпланований ранок.

— Я затримуюся через форс-мажор, Романе. Посунь графік на двадцять хвилин. Попроси Вену, хай зробить людям каву, перепроси їх. Зрештою, робота з персоналом — це робота Вени, а не твоя. От хай Інна і займеться дівчатами. А я вже виїжджаю.

Не чекаючи на чергову порцію аргументів від заступника, завершую виклик. Кидаю погляд на зачинені дверцята примірочної. Чекати, поки дівчата підберуть цій рудій красуні сукню, взуття... А потім вона ще буде сором’язливо відмовлятися від покупки чи намагатися розплатитися неіснуючими грошима, у мене просто немає часу.

Прямую до стійки адміністратора, де дівчина-касир уже вичікувально та з ідеальною професійною посмішкою дивиться на мене.

— Дівчина, яка зараз у примірочній, — починаю швидко, дістаючи з візитниці свою картку. — Ви підбираєте їй повний комплект: сукню, взуття, можливо, якісь аксесуари — все, що їй сподобається або що знадобиться. Суму за покупки й усі супутні витрати скидаєте рахунком на цей номер. Одразу ж.

Кладу на поліровану поверхню стійки свою персональну візитку з моїм прямим номером.

— І ще одне прохання, — додаю владним тоном, який не передбачає заперечень. — Як тільки вона перевдягнеться, викличте їй таксі бізнес-класу за моєю карткою, прив’язаною до корпоративного акаунта, і відправте туди, куди їй потрібно. Вона поспішає на співбесіду. Зробіть усе в найкращому вигляді.

— Звісно, Марку Олександровичу! Все буде зроблено за вашими проханнями, не хвилюйтеся, — адміністраторка обережно бере візитку, щиро посміхається.

— Безмежно вдячний, — без емоцій кидаю, бо мені справді потрібно йти.

Я розвертаюся й швидким, розмашистим кроком залишаю бутік. Прохолодне вуличне повітря трохи протвережує. Застрибую у свій позашляховик, звичним рухом закриваю дверцята й запускаю двигун. На кілька секунд залишаю машину на холостому ходу, спираючись руками на кермо. На мить заплющую очі. Мій ранок почався жахливо. Але я вдячний небесам за те, що не трапилося біди.