Розділ 19

Белара

Ми міняємося місцями незадовго до приходу принца. Я йду в її кімнату, а Марата залишається в моїй, по-господарськи вмощуючись на ліжку в очікуванні Белгарда.

До світанку ще далеко, але я вже встигаю сто разів пошкодувати про це рішення. І справа зовсім не в тому, що я переживаю за Марату. Хоча я далеко не так оптимістично налаштована, як вона, щодо адекватності Белгарда після вживання «веселющих» напоїв. Але всередині мене щось запекло гризе, спричиняючи справжню печію.

Боги! Невже я ревную? Це неможливо. Ревнощі не виникають самі по собі…

А отже…

Завмираю, приголомшена раптовим усвідомленням. Я кохаю принца! І зараз власноруч віддала його іншій. А Марата точно не з тих, хто змарнує таку можливість.

Я мечуся кімнатою, наче поранений звір у клітці. Кожен шурхіт за дверима, кожен далекий відгомін сміху в коридорах гарему відгукується в моїй голові тупим болем.

«Власноруч віддала…» — це усвідомлення пульсує в скронях, спричиняючи нудоту.

Як я могла виявитися такою дурепою? Я переконувала себе, що це лише стратегічний хід, спосіб виграти час і убезпечити себе від непередбачуваності нетверезого чоловіка. Та в глибині душі я хотіла помститися йому за ту ніч з афродизіаками, сподіваючись, що його пристрасть просто вигорить у порожнечу.

Але зараз розумію: я не просто поступилася місцем, я добровільно відчинила двері його спальні для іншої.

— Дурна, яка ж ти дурна, Беларо… — шепочу, кусаючи губи до крові та відчуваючи на язиці солоний присмак власної поразки.

Уявляю, як Белгард торкається її волосся, сприймаючи його за моє. Як його руки, які я вже почала сприймати як рідні, ковзають по чужій шкірі. Від цієї думки в грудях розливається холод, що змінюється палкою люттю. Це не просто печія — це отрута усвідомлення. Кохаю цього нестерпного, пихатого, а часом і жахливого чоловіка.

А може, він зрозуміє? Може, він теж щось відчуває до мене, та почуття підкажуть йому, що поруч не та? Чи йому буде байдуже, навіть якщо він усвідомить підміну? Мої пальці судомно стискають підвіконня. Я віддала його Мараті на одну ніч, але тепер мені здається, що я програла все життя… 

Белгард

Важка голова гуде, наче всередині оселився рій розлючених шершнів — наслідки вчорашнього вживання «веселющих напоїв» даються взнаки. Морщуся від сонячного променя, що пробивається крізь щілину у важких портьєрах, і потягуюся, очікуючи відчути під долонею тепло шкіри моєї норовливої Рудої.

Кладу руку на груди дівчини. Щось не так! Занадто м’яка шкіра, інший вигин, а головне — я не відчуваю вже звичного під час торкання до Рудої поколювання в пальцях.

Різко розплющую очі й сідаю, ігноруючи зірочки перед очима та спалах болю в скронях. Поруч зі мною, згорнувшись калачиком, спить дівчина. Руда. Але не моя Руда, а Марата. Та сама дівчина, яку мені подарував принц Аріст!

— Якого Некрилатого Бога… — хриплю я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють.

Підміна! Руда посміла підсунути мені іншу? Вона думала, що я настільки не в собі, що не відрізню оригінал від підробки? Мої пальці стискаються в кулаки. Лють на мить витісняє похмілля. Я вже збираюся викинути самозванку з ліжка, коли у кімнату, порушуючи всі мислимі протоколи, вривається начальник стражі.

— Ваша Високосте! Пробачте за зухвалість, але біля воріт маєтку… надзвичайна ситуація.

— Якщо це не початок війни, Карте, я особисто згодую тебе іссіміорам, — гарчу я, накидаючи шовковий халат і навіть не дивлячись на Марату, яка прокинулася та перелякано стиснулася в клубок.

— Майже, пане. Приїхав Галланас із Роду Степових Переслідувачів. З озброєним супроводом. Він стверджує, що у вашому володінні перебуває його донька Марата, яка втекла з власного весілля.

Я завмираю. Галланас — міністр фінансів в уряді султана Ніада, глави Рівнинного Султанату. Переводжу погляд на тремтячу Марату.

— Марато, — кличу її вкрадливо, від чого дівчина здригається. — Коли ти потрапила до мого гарему, то забула згадати, що ти — наречена-втікачка, а не просто «сирітка з околиць».

Дівчина заходиться плачем, закривши обличчя руками й бурмочучи щось про ненависний шлюб та аукціон, де її виставили після того, як спіймали на кордоні.

Ситуація набуває кепського повороту. Розлючений батько-міністр біля воріт, міжнародний скандал на порозі, та скомпрометована дівчина з аристократського роду в моєму ліжку. 

Але понад усе мене бісить не це. Мене бісить, що моя Руда зрадила мене, відправивши в моє ліжко іншу й дозволивши цьому цирку статися.

— Карте, — звертаюся до начальника стражі. — Проведи Галланаса до мого кабінету. Габріасе! А ось і ти… — гарчу на управителя, який щойно з’явився. — Я з тобою ще розберуся! А поки що — Марату пристойно одягнути та зачинити в її кімнаті. І знайди мені мою Руду. Негайно!