Розділ 17

Белара

Закінчивши «виховну роботу» зі мною, Белгард іде, а я замислююся: принц влаштував виставу для управителя, але ж міг і по-справжньому мене покарати! І як часто він робив подібне з іншими наложницями?

Ледь помітна симпатія до Белгарда миттєво змінюється відразою до нього та його теперішнього способу життя. Тривале перебування у Султанаті зіпсувало принца: перетворило на рабовласника та відучило поважно ставитися до жінок.

Зітхаючи, сідаю перед дзеркалом і беру щітку. Через виставу, влаштовану Белгардом, Ніра не може зайнятися моїм волоссям, тож мені доведеться самій якось дати йому раду. Дивлюся на себе у дзеркало та згадую той блиск, що запримітила в очах принца під час «екзекуції». Белгард явно увійшов у смак, граючи роль суворого пана.

Задумливо, раз за разом проводжу по волоссю, намагаючись відволіктися від того, що сталося.

Зненацька двері відчиняються, і Белгард, як завжди без стуку, по-господарськи заходить у кімнату з тацею, заставленою тарілками з їжею. Поставивши її на столик, принц дістає з кишені невелику баночку та, посміхаючись, простягає її мені.

— Ось, це для лікування твоїх «ран» від управителя. Габріас за тебе дуже хвилюється!

Ігнорую мазь і підозріло розглядаю їжу, принюхуючись до кожного шматочка в пошуках афродизіаків.

— Що ти робиш? — цікавиться Белгард і завмирає, спостерігаючи за моїми маніпуляціями.

— Перевіряю, чи немає тут ваших улюблених добавок, — бурчу я, не підводячи очей. — Управитель напевно подбав, щоб «покарана» наложниця стала поступливішою до вечора. До речі, чия це була ідея — заправити вчорашню вечерю афродизіаками?

Белгард здивовано підіймає брову, а потім починає голосно сміятися.

— Руда, — видавлює з себе крізь сміх, — ти справді думаєш, що мені потрібні добавки, щоб спокусити жінку?

— Але ж вони там були! — кажу, трохи примружившись.

Помітивши мій скептичний погляд, принц різко припиняє сміятися та зізнається:

— Я просто хотів, щоб ти трохи розслабилася... Хто ж знав, що тобі так сподобаються ласощі й ти з'їси потрійну дозу! — зітхає принц, а потім додає, остаточно підірвавши мою довіру: — Я впевнений, сьогодні ми зможемо провести незабутню ніч без жодних добавок!

— Скористаєтеся своїм правом господаря? Сила на вашому боці, Ваша Високосте. Але пам'ятайте: купивши тіло, ви не отримали права на мою душу!

Белгард

Дивлюся в очі, що палають гнівом, та на стиснуті кулачки Рудої, і щось всередині мене болісно стискається. Вона все ще ненавидить мене, хоча, бачать Боги, я ставлюся до неї набагато краще, ніж вона заслуговує своєю поведінкою! Але мені подобається її внутрішній вогонь, навіть якщо він спрямований проти мене.

Не поспішаючи, підходжу ближче — на відстань витягнутої руки. Але поки не кваплюся торкатися своєї дикої лисиці. Зараз я розумію, що поспішив, вирішивши, ніби приручив її.

— Подивися на мене, — промовляю низьким, вкрадливим голосом. — Ти шукаєш у мені монстра, тому що так тобі простіше виправдати свою ненависть. Але ти забуваєш одну річ: я не спіймав тебе на дорозі й не вкрав у сім'ї. Так, я тебе купив... Забрав із місця, де на тебе чекала доля набагато гірша за вечерю з «рожевими подушечками». І ти могла б бодай удати вдячність! Ти — моя наложниця за законом Султанату. Тож виконуй свої обов'язки!

Руда демонстративно відвертається, і я стискаю щелепи.

— Я прийду ввечері, — ціджу крізь зуби. — І приготуйся. Ніч буде довгою. І цього разу — жодних добавок, тільки природна пристрасть.

Виходжу, залишивши дівчину саму. Я чітко окреслив межі наших стосунків. Зазвичай роблю це відразу, щоб у наложниць не виникало ніяких романтичних почуттів чи надій на щось більше. Якими б красивими, поступливими чи розумними не були мої жінки, я всім даю зрозуміти: вони лише моя власність, засіб для задоволення, і ні на що більше їм не варто розраховувати. Це завжди працювало, та ніколи ще не було ситуації, щоб хтось із них відмовлявся добровільно виконувати свої обов’язки.

Повернувшись до своїх покоїв, наказую подати мені обід, хоча на таці, яку я залишив у кімнаті Рудої, була їжа на двох. Якщо слуга й здивувався, то не показав цього. Я добре плачу прислузі.

— Белгарде! Ти відшмагав Руду? — Нарак вривається до мого кабінету без стуку. — Як ти міг?!

— Відколи це тебе цікавлять мої дії щодо моїх наложниць, Нараку?

— Вибач, Белгарде. Вона — твоя власність, і ти маєш на це повне право.

— Ти знаєш, що вона влаштувала сьогодні вранці? — трохи примружившись, дивлюся на друга.

— Я в курсі... Але кажуть, її крики було чутно навіть у дальній частині будинку. Я знаю, ти вже не вперше караєш наложницю. Але навіщо так жорстоко?

— Жорстоко? Може, у дівчини просто ніжна шкіра! — сміюся я, спостерігаючи за реакцією Нарака.

Друг стискає щелепи так, що на вилицях ходять жовна. Невже він закохався?

— Послухай, Белгарде. Я готовий викупити у тебе цю Руду, — раптом пропонує він, підтверджуючи моє припущення.

Дивуюся пропозиції Нарака. Наскільки мені відомо, гареми в Тіарії не заохочуються, хоч і не заборонені...

— А я не готовий її продати, — відповідаю жорстко. — Тим паче ти ж не даси за неї повну суму — вона вже не цнотлива!

— Дам подвійну вартість, — хрипко відповідає Нарак, не зводячи з мене очей.

— Руда не продається! І крапка! — різко відрізаю, припиняючи будь-які розмови про продаж, і підхоплююся на ноги. — Давай не псуватимемо стосунки через наложницю, друже. Жодна жінка того не варта.

— Не будемо... — зітхає він. — Ти маєш рацію. Але моя пропозиція залишається в силі: тисяча золотих монет.

— Ні, Нараку. Це не обговорюється. Краще вип'ємо та забудемо про цих жінок. А ось і Кірах... Ходімо, друзі, проведемо гарно час утрьох!