Розділ 16

Белара

Прийнявши ванну, загортаюся в рушник і беру одяг, принесений мені Нірою. Та краще я в рушнику так і буду ходити, ніж у цьому!

Розглядаю черговий клаптик тканини, який цього разу вдає із себе туніку. Абсолютно прозору. Так що крізь неї видно всі мої принади. Не сумніваюся, що цій хтивій тварині — принцу Белгарду — таке вбрання сподобається! Ось тільки я не збираюся ходити, виставляючи все напоказ.

Служниця йде, і я, взявши зі столика з туалетним приладдям шпильку для волосся, прямую до дверей, що відділяють моє житло від решти гарему.

Трохи поколупавшись у замку, без особливих зусиль відчиняю його та виходжу у внутрішній дворик, як була — загорнута в банний рушник. Рішуче йду в бік житлових приміщень, безпомилково вгадавши напрямок за криками чимось незадоволених наложниць, що доносяться звідти.

Заходжу в першу ж кімнату та мовчки йду до шафи з одягом. Не звертаючи уваги на вереск такої ж рудоволосої дівчини, як і я, порпаюся в речах. Знаходжу непрозорі штанці та туніки — не набагато кращі за ті, що пропонували мені, але це хоч щось. Якщо надіти одразу три. 

Тож беру дві та збираюся йти далі, але господиня кімнати накидається на мене: 

— Залиш! Це моє! 

— Було… Тепер буде моє! 

— Ах ти ж злодійка! 

— Я?!

Такої образи я пробачити не можу, тим паче що дівка полізла на мене з кулаками. Легко відштовхую її та, поки вона вибирається з купи ганчір’я, виходжу з її кімнати та заходжу в наступну.

Ні в другій, ні в третій не знаходжу потрібного одягу, а ось четверта виявляється справжнім оазисом у пустелі — тут є все! Навіть верхній одяг для виїзду в місто за поганої погоди! Я явно потрапила в кімнату фаворитки принца…

Не приховуючи презирства, розглядаю дівчину. А вона й справді гарна — струнка талія, широкі стегна, ніжна біло-рожева шкіра, тонкі доглянуті пальці…

Її вигляд явно виграє у порівнянні з моєю засмагою та огрубілими від постійних вправ зі зброєю руками.

Ну й чудово! Нехай принц повертається до своєї порцелянової ляльки та дасть мені спокій!

Підібгавши губи, вибираю потрібний мені одяг, одягаючись прямо в її кімнаті, та вже збираюся виходити, щоби повернутися до своїх покоїв, але з’являється господиня першої кімнати. А з нею ще четверо. За специфічним виглядом одягу бачу — дівчата явно теж наложниці.

Не пам’ятаю, хто почав, але після перших же ударів ми з рудою об’єднуємося проти інших і цілком успішно розкидаємо цих виніжених створінь.

Повертаю своїй новій подрузі її речі (у мене тепер є суттєвіший одяг!) та йду до «своєї» кімнати. Тепер мені треба заховати частину «здобичі». Про всяк випадок.

Ледь встигаю запхати під матрац цупкі штани й камзол жіночого крою, як з’являється управитель. 

— Що ти собі дозволяєш, дівко! Ти побила улюблену наложницю принца!

Ага, все-таки я не помилилася та правильно визначила, хто фаворитка в цьому серпентарії. 

— Вона жива? 

— Так, але… 

— Можете мені не дякувати. Вільні! — звично гримаю на чоловіка та відвертаюся.

Управитель підкоряється і йде, а я полегшено видихаю. 

Але це тільки перший раунд і всього лише тимчасовий перепочинок. Попереду ще розмова з принцом…

Белгард

— Я наполягаю, що дівку треба покарати! — дріботить за мною Габріас, повторюючи одне й те саме, мов заклинання. 

На жаль, тут я з ним згоден. Руда вийшла за межі дозволеного. Та й усі степові ящірки наді мною сміятимуться, якщо за територію маєтку вийде інформація, що я дозволив наложниці безкарно вчинити бійку! Та ще й через одяг…

Рішуче заходжу в кімнату Рудої, жестом наказавши Габріасу залишитися за дверима.

Щойно переступивши поріг, розумію — вилазка дівчини пройшла вдало! На ній тепер не звичний, а непрозорий одяг. Упізнаю речі, які я купив для Кіани — моєї фаворитки. Ну що ж, усе здобуто в чесному бою — двоє проти п’яти. Тож позбавляти Руду її законної здобичі я не буду. А от із самим фактом треба розібратися.

— І що це було? — суворо запитую я. 

Руда гордо скидає підборіддя, не відповідаючи мені. 

— Ти розумієш, що я мушу тебе покарати? — кажу голосно, щоб Габріас почув. — Іди сюди й лягай на ліжко! — командую, знімаючи широкий шкіряний пояс.

Руда широко розплющує очі, але, звісно, ігнорує мій наказ. 

— Молодець! Завжди будь такою слухняною! — кажу я, ніби дівчина виконала моє розпорядження. 

Замахуюся та б’ю ременем по шкіряній оттоманці, що стоїть біля ліжка. 

— Кричи! — тихо наказую Рудій та б’ю ще раз по ні в чому не винному предмету меблів, голосно примовляючи: — У моєму гаремі така поведінка не прощається!

Руда нарешті розуміє, що відбувається, але від сміху їй вдається лише видавити із себе жалюгідне схлипування. 

— Ну ж бо! — пошепки вмовляю її. — Постарайся, дівчинко!