Розділ 13

Белара

Принц іде, а я з насолодою занурююся в гарячу воду. Ще хвилину тому я стояла прив’язана до стовпа, а зараз ніжуся в гарячій ванні з ароматною піною. Як швидко все в цьому житті змінюється!

Белгард здивував мене, проявивши благородство, якого я не чекала. Принц повівся як справжній чоловік, і я знову відчуваю себе жінкою, а не безправною річчю в його руках. Ось тільки чи надовго?

Я хоч і незаймана, але не наївна. Я занадто добре розумію, по що саме він повернеться за пів години. Чи буду я опиратися, коли принц прийде забрати те, що, як він вважає, належить йому?

Напевно, так було б правильно. Але чи є в цьому сенс? Так, я не прийму роль покірної наложниці. Але й позбавляти себе задоволення я теж не маю наміру.

А опір лише ускладнить мені життя… До того ж на все можна поглянути інакше: не принц скористається мною, а я дозволю йому подарувати мені насолоду. І відмовляти собі в цьому я точно не збираюся.

Ухваливши це рішення, відчуваю, як зникає зайва напруга. Ретельно намилююся, змиваючи зі шкіри не лише бруд, а і спогади про грубі дотики. Змивши залишки піни, вибираюся з води, загортаюся в м’який рушник і йду до ліжка.

Одяг, залишений для мене, недвозначно натякає на те, як саме ми продовжимо цей вечір. Белгард явно не налаштований витрачати час на довгі розмови…

Накидаю халат із тонкої, майже прозорої тканини й сідаю перед дзеркалом. Моє волосся після всіх випробувань перетворилося на безнадійно заплутану купу. Часу, який виділив мені принц, явно не вистачить, щоби привести його до ідеального ладу. Але із чогось треба починати. Беру щітку і, зціпивши зуби, заповзято розплутую свої неслухняні кучері.

— Пані, вам допомогти? — тихо запитує служниця.

Я здригаюся, не помітивши, як вона зайшла.

— Ти можеш із цим щось зробити? — вказую щіткою на своє безнадійно заплутане волосся.

Дівчина оцінює масштаб катастрофи й киває: 

— Так, звісно. Але це займе певний час, пані…

— Я не поспішаю, — відповідаю з усмішкою.

Нехай принц звикає: не все в цьому світі обертається навколо його персони.

— Як тебе звати? — запитую я, спостерігаючи в дзеркалі за вправними пальцями дівчини. 

— Ніра, пані. 

— Ти теж наложниця?

Дівчина перелякано скидає очі, ледь не впустивши гребінь: 

— Ні, що ви! Я лише служниця…

У її голосі стільки щирої шанобливості, що мені стає млосно. Виходить, я маю мало не пишатися своїм «високим» статусом? Наложниця — майже титул, якщо дивитися на світ очима цієї бідної дівчинки.

Сумнівна честь…

Ніра береться до справи. Спостерігаючи за її впевненими рухами розумію — без неї я б і справді не впоралася. Дівчина діє вміло й напрочуд обережно. Під мірне шелестіння гребеня я мимоволі заплющую очі.

Після всіх прикрощів сьогоднішнього дня гаряча вода і м’які рухи служниці заколисують мою пильність, і я сама не помічаю, як під мірний ритм її рук поринаю в сон.

Прокидаюся, коли до моїх ніздрів долинає аромат смаженого м’яса. Багаторічна звичка не дозволяє мені одразу розплющити очі. Замираю, аналізуючи кожен звук і намагаючись оцінити ситуацію, не видаючи себе.

— Я бачу, що ти вже прокинулася. Не прикидайся! — голос принца миттєво струшує з мене залишки сну, діючи так само, як клацання батога.

Миттєво розплющую очі й уся стискаюся в грудку, готова будь-якої миті відбити атаку.

— Спокійно! — командує Белгард. — Я не збираюся на тебе нападати!

Белгард

Щойно я входжу до кімнати, як Руда, що до цього мирно дрімала в кріслі перед дзеркалом, миттєво напружується. Зараз вона нагадує мені дику кішку перед стрибком — один хибний жест, і вона вчепиться в горло.

— Спокійно! — кидаю я, намагаючись утихомирити її інстинкти. — Я не збираюся на тебе нападати.

Мої слова не надто її заспокоюють. Руда обдаровує мене презирливим поглядом, у якому немає ні грама того рабського трепету, який я звик бачити в інших. І це збуджує значно більше, ніж покірні пестощі всіх моїх попередніх наложниць.

Вона все ж трохи розслабляється, хоча й намагається непомітно зайняти більш вигідне стратегічне положення в кімнаті. Уже не вперше помічаю в неї професійні звички. Руда явно десь навчалася мистецтва бою чи виживання. Ось тільки або вона була безнадійною двієчницею, або заклад, що дав їй освіту, був далеко не вищої якості. Забагато зайвих рухів, забагато емоцій на обличчі…

Переконавшись, що Руда не збирається кидатися на мене з кулаками, я подаю знак. До кімнати безшумно заходять служниці, несучи таці, від яких іде запаморочливий аромат спецій та смаженого м’яса.

Посуд розставляють на низькому столику біля ліжка. Я підходжу й сідаю просто на килим, як це заведено в Султанаті. І мимоволі опиняюся біля ніг Рудої…

Моя Руда лисиця переможно усміхається, а я дивуюся сам собі: уперше в житті я не відчуваю ні краплі роздратування, сидячи біля ніг жінки.