Белара
Попри опір, мене виволікають із кімнати у внутрішній дворик гарему. Габріас власноруч прив’язує мої зап’ястя до стовпа, а потім з неприхованим задоволенням зриває залишки тканини, що й досі замінювала мені одяг. Шкіру обпікає холодним повітрям, але куди сильніше пече приниження та його хтивий погляд.
А потім лунає свист батога…
Мимоволі здригаюся, стискаючись в очікуванні удару, а Габріас заливається сміхом, поклацуючи канчуком вхолосту прямо біля мого вуха.
Тварюка! Зціплюю зуби так, що щелепи зводить судомою. Я йому це ще пригадаю. Він відповість за кожну секунду моєї ганьби!
Хоча… Старий-то в чому винен? У тому, що служить не тому панові? Чи в тому, що його принц виявився закінченим садистом?
Тепер мені стає зрозуміло, чому за роки навчання Белгард жодного разу не повертався додому. У Південному Королівстві він не зміг би собі дозволити подібні розваги! Тільки в Султанаті він може так поводитися із жінками…
Стою, прив’язана до стовпа, в очікуванні покарання, та не сподіваючись, що мене щось врятує.
Але Габріас зволікає. Навмисно розтягує задоволення? Управитель знову і знову бавиться батогом, змушуючи моє тіло щоразу зрадницьки здригатися від цього звуку.
Раптом у внутрішній дворик гарему вривається принц. Він рухається, як розлючений звір, та від нього буквально йдуть хвилі тваринної агресії, а в грудях клекоче глухе ричання. У якусь мить мені навіть здається, що він зараз обернеться!
— Габріасе! — рик Белгарда змушує управителя відсахнутися від мене.
Принц відбирає в нього батіг і обводить дворик лютим поглядом.
— Геть! Усі!
Спочатку тікають жінки, а потім і варту як вітром здуває. За декілька секунд ми з Белгардом залишаємося наодинці…
Некрилаті Боги, яке ж жалюгідне видовище являє собою зараз спадкоємний принц Південного Королівства, що збирається власноруч відшмагати непокірну наложницю!
Відкриваю рота, щоб кинути йому якусь чергову зухвалість, але стримуюся, побачивши його обличчя та роз’ярений погляд світло-бурштинових, майже жовтих очей, від яких я не можу відірватися.
Я добре пам’ятаю ці дивовижні очі величезного білого дракона... Я побачила їх уперше п’ять років тому на святкуванні дня народження королеви Лакари, та більше так і не змогла забути. Цей погляд відтоді переслідує мене в кожному сні. Але тоді в ньому була велич, зараз — тільки сліпа ярість, що спопеляє.
Я завмираю, оголеною шкірою відчуваючи жар, що йде від його тіла.
Зовсім не про таку зустріч я мріяла ночами…
Белгард
Кидаю батіг на землю та намагаюся розв’язати мотузки, що тримають зап’ястя дівчини. Але руки тремтять, і пальці не слухаються. Дістаю кинджал і розрізаю пута одним рухом, встигнувши впіймати її переляканий погляд.
— Йдемо, — кажу я, але Руда так і стоїть, притиснувшись грудьми до стовпа.
Закочую очі. Некрилаті Боги! Вона соромиться?
Відвертаюся і командую:
— Йди за мною!
Прямую до відведених їй покоїв, не перевіряючи, чи йде Руда слідом, і навіть не замислюючись, наскільки безпечно повертатися до неї спиною. Я впевнений, що мені вона нічого не заподіє. Та й дівчисько явно шляхетної крові й не опуститься до того, щоб напасти зі спини.
Заходимо в її покої. Посеред кімнати все ще стоїть ванна, наповнена гарячою водою з пишною піною.
— Залазь, — командую я, попередньо перевіривши рукою температуру. — Сама впораєшся чи покликати когось?
Руда широко розплющує очі, стаючи більше схожою на оленятко, ніж на лисичку, але слухняно залазить у воду. Оглядаюся на всі боки: мило, чиста вода для ополіскування, рушник. На ліжку лежить одяг. Усе необхідне є.
— Я прийду за пів години. Постарайся за цей час нікого не вбити! — усміхаюся та йду, залишаючи дівчину саму.
— Габріасе! — гаркаю, щойно вийшовши з гарему.
— Так, мій пане! — обережно визирає управитель з-за пальми.
— Що це було?? — ричу на нього.
Я в люті й зараз особливо гостро відчуваю, як мені бракує можливості набути проміжної форми!
— Я думав, що ваше Високосте забажає покарати непокірне дівчисько, і все підготував до цього… — виправдовується управитель.
— Більше жодної самодіяльності! — ричу на нього. — Нікого до Рудої не впускати. І сам зайвий раз не ходи. Так буде безпечніше для всіх. Йди.
Відпускаю управителя і вкотре дивлюся на годинник. Треба було виділити їй п’ятнадцять хвилин. Напевно, впоралася б за цей час. Тепер доводиться чекати…
Замислююся. Треба, мабуть, її погодувати. Жінки після їди завжди стають добрішими, а після солодкого — поступливішими.
Смикаю за стрічку дзвіночка, викликаючи прислугу.
— Вечерю на двох у східне крило гарему. І солодкого більше. Але без мене не заходити! — даю короткі розпорядження слузі, що увійшов, і знову дивлюся на годинник: ще п’ятнадцять хвилин…