Розділ 11

Белара

Чудово розумію: усе це не минеться мені просто так. Мало того, що я не підкорилася управителю гарему й ударила його, я ще й побила двох вартових… Це було необачно. Я завчасно продемонструвала свої можливості, а отже, охорону  тепер посилять, і втекти стане набагато складніше.

Але й терпіти таке ставлення я не стану! Я — не безсловесна жінка Султанату, що звикла до подібного. 

Проте не лише в цьому я припустилася помилки…

Але, відкривши принцу Белгарду, що знаю, хто він насправді, я хоч і видала себе, але окреслила межі. Тепер він знає: я не прийму мовчки його права володіти мною! Нехай затямить, що має справу з жінкою з Південного Королівства. І що будь-яка неповага до мене не зійде йому з рук.

Я помітила, як принц напружився після моїх слів. Хоча він не показав цього, але можу заприсягтися: Белгард навіть злякався, уявивши наслідки. Ось тільки чи настануть вони — залежить від багатьох обставин. І насамперед від того, чи вдасться мені втекти. А поки що на мене чекає покарання.

Замислившись, я не відразу реагую на дивні звуки. Лише коли в покої вриваються п’ятеро кремезних чоловіків, я розумію, що припустилася непрощенної помилки, розслабившись. Я була впевнена, що до кімнати веде лише один вхід, і не очікувала появи ворогів з іншого боку. Треба було перевірити приміщення, а не віддаватися мріям про покарання принца!

Зовсім себе не впізнаю… Останнім часом я стала якоюсь повільною та неуважною, і вкотре втрапляю в халепу. Мабуть, це через те, що моя дракониця спить під дією води Ракіри… Хоча, коли я ледь не попалася Белгарду, вона ще не спала. Усе почалося пізніше. Після зустрічі з ненависним принцом. З тим самим, який зараз наказав своїм людям мене схопити!

Намагаюся чинити опір, але сили нерівні. Мої реакції й справді загальмовані... 

Мені скручують руки, і тільки тоді я чую голос цього мерзенного старого — управителя гарему: 

— Ви її зв’язали? Чудово! Виводьте у внутрішній двір і прив’яжіть до стовпа.

Белгард

Стискаю щелепи й дивлюся на дівчину нищівним поглядом. Як вона сміє мені не підкорятися, та ще й майже відкрито погрожувати? А її слова інакше як погрозою не назвеш. Визнавши в мені принца Південного Королівства, Руда намагається поставити мене на місце — на сходинку нижче за будь-яку жінку!

Але, живучи третій рік в Султанаті, я вже відвик від такого ставлення. Мені більше до вподоби, коли жінки сидять біля моїх ніг, покірно виконуючи накази, а не навпаки. Я не показав Рудій, що її слова мене занепокоїли, хоча, якщо чесно, десь глибоко під ложечкою кольнуло. Та поки повернення додому не входить у мої плани, мені нічого не загрожує. А повертатися я не збираюся. Рішення прийнято давно: назад до Королівства й до колишнього життя дороги немає.

Заспокоююся і повертаюся до нагальної проблеми: мені треба покарати Руду. Габріас має рацію, таку поведінку не можна пробачити. Це зашкодить не лише дисципліні в гаремі — мій авторитет теж постраждає! 

Отже, як її покарати? 

Замкнути? Вона й так в окремих покоях, під посиленою охороною. 

Посадити на хліб і воду? Чи покарати фізично? 

Боюся, перший варіант не відповідає тяжкості провини. Значить, другий… Але все всередині мене здригається від думки про фізичну розправу над Рудою…

— Про що замислився, Белгарде? — цікавиться Нарак, перериваючи мої роздуми. 

— Думаю, як покарати дівчину… 

— А хіба ти не дав уже розпорядження Габріасу? — дивується друг. 

— У якому сенсі? 

— Щойно Кірах повернувся з гарему… Каже, там щось готується. Руду вже прив’язали до стовпа… 

— Що?!

Заревівши, як поранена тварина, я відштовхую Нарака й кидаюся до жіночої частини будинку. Туди можна дістатися звивистими коридорами або через двір. Обираю навпростець — через двір. Так швидше. 

Поза себе від люті, кричу на вартових, які забарилися, відчиняючи ворота гарему: 

— Швидше, нездари! За що я вам плачу?!

Нарешті стулки розчиняються, і я вбігаю всередину. 

Стовп… Про який стовп говорив Нарак?! 

Мечуся садом, намагаючись зорієнтуватися. Як на гріх — нікого запитати! Раптом згадую: стовп для покарань! Ну звісно! Біжу у внутрішній дворик, і все всередині обривається, коли я чую свист батога… 

Ще одні зачинені двері, та до болю повільні рухи вартових… 

— Швидше!

Вриваюся у внутрішній дворик і завмираю. Моя Руда, повністю оголена, прив’язана до стовпа. Її вогняні пасма прикривають плечі, залишаючи відкритими витончені згини спини. 

— Зараз прийде пан, і я почну покарання! — вигукує Габріас, іграючи з батогом, і я знову чую свист шкіри, що розсікає повітря. 

— Габріасе! — гарчу я. 

— А ось і принц! — радісно вітає мене управитель і додає з гордістю: — Нам таки вдалося її скрутити! 

— Усі геть! — гаркаю на присутніх.

Жінки — наложниці та служниці — поспішають виконати наказ.