Розділ 10

Белара 

Управитель Габріас веде мене до гарему, відокремленого від решти будинку високим парканом. Ми підходимо до воріт. Їх відчиняють, щоб пропустити нас всередину, та відразу ж замикають за нами. Така собі внутрішня в’язниця… Тільки для жінок.

Всередині все виглядає навмисно розкішно, але цей блиск викликає в мене огиду. Квітучий сад, мармурові доріжки, запах якихось нудотно-солодких олій — усе це лише пишні декорації жіночої неволі.

На мене дивляться з вікон, визирають з-за колон. Десятки жіночих очей — цікавих, заздрісних, співчутливих. 

Габріас, цей напомаджений індик, іде попереду, розправляючи плечі. Він явно почувається тут королем! 

— Сюди, Руда, — недбало кидає він. — Його Високість наказав розмістити тебе окремо. 

Підходимо до чергових воріт, зачинених на ключ.

— Сумнівна честь! — огризаюся я, ледь стримуючись, щоб не сплюнути на чистий мармур. — Мені впасти йому в ноги при наступній зустрічі?

Габріас зупиняється біля масивних різьблених дверей і повертається до мене. Усмішка в нього така, ніби він пояснює щось нерозумній дитині. 

— Це було б дуже розумно. Тож у тебе ще буде для цього час. А поки що заходь. Потрібно позбавити тебе цього… — він недбало вказує на напівпрозову тканину, яка ледь прикриває моє тіло. — Служниці зараз приготують ванну та принесуть одяг.

Управитель робить крок до мене та простягає руку, маючи намір торкнутися мого плеча, щоб спрямувати всередину. Напевно, він звик, що всі жінки в цьому місці тремтять від його дотику й покірно схиляють голови. 

Але я — не всі… 

Моя реакція випереджає думки. Я не для того стільки років вчилася вбивати, щоб дозволити якомусь слимаку командувати мною і торкатися без дозволу! 

Коли його рука опиняється занадто близько, я перехоплюю його зап’ястя і б’ю в обличчя. Удар виходить сильним і точним — чітко в щелепу. Та кісточки пальців звично відгукуються тупим болем.

— Не смійте мене торкатися! — гарчу я, коли він відлітає до дверей, хапаючись за обличчя. 

Двоє охоронців, що стоять осторонь, на мить завмирають у ступорі. Вони явно не звикли до подібного. Але за наказом начальника кидаються до мене. 

— Взяти її! — шипить Габріас, розмазуючи кров по підборіддю. — Зв’язати! 

Белгард

Як би мені не кортіло усамітнитися зі своєю Рудою, робити це серед білого дня, підставляючись під смішки друзів, я не збираюся. Потерплю до вечора. Та й дівчині потрібен час, щоб призвичаїтися до нового місця.

Відразу після обіду викликаю до себе Габріаса. На мій подив, управитель, зазвичай до нудоти педантичний у питаннях пунктуальності, цього разу змусив себе чекати. А це на нього зовсім не схоже… 

Починаю нервувати, коли й після другого запрошення він не з’являється! Вже збираюся вирушити до нього особисто, знаючи, що тільки дуже поважна причина могла завадити йому з’явитися на мій виклик. Хоча йти у гарем немає жодного бажання. Напевно, зараз там панує переполох і метушня. Дві новенькі — це удар по самолюбству кожної з мешканок.

Нарешті Габріас з’являється. З розбитою губою та синцем під оком… Вигляд у нього такий, ніби він щойно програв сутичку з розлюченим звіром. Або поспілкувався з моєю Рудою…

— І хто це тебе так? — цікавлюся, уже здогадуючись, якою буде відповідь.

Габріас обережно торкається пальцями вилиці й морщиться. Попри пом’ятий вигляд, він намагається тримати спину прямо, зберігаючи залишки професійної гідності. 

— Ваша руда покупка, мій пане, — глухо відповідає він, ніби йому боляче говорити. — Я всього лише збирався показати їй покої та запропонувати прийняти ванну та переодягнутися. 

— Я думаю, немає сенсу питати, якою була її реакція… — роблю висновок, мимоволі усміхаючись. — І чим це вона тебе так? 

— Голими руками, ваша Високосте… 

— Ти пішов до неї сам? Непростима помилка для такого професіонала! 

— Ображаєте! Я б ніколи так не підставився. Не перший рік на цій роботі. Ви ще двох охоронців не бачили… Мені довелося викликати до них лікаря!

Нічого собі! 

— Я поговорю з нею… 

— Дівчину треба покарати! Це непростима поведінка, до того ж вона може надихнути інших на непокору.

Як би це не неприємно звучало, але Габріас має рацію. Таке не можна спускати! Руду виправдовує лише те, що вона не знає наших порядків. І це моя провина. Треба було все пояснити самому, перш ніж передавати її управителю. 

— Я поговорю з нею! — повторюю різко, викликаючи невдоволення, яке він навіть не намагається приховати.

Рішуче прямую до жіночої частини палацу. 

Тільки-но заходжу на територію гарему, як мене оточують жінки. За інших обставин я б зрадів їхнім ніжним дотикам і, можливо, навіть дозволив би комусь заманити себе до кімнати… Але не сьогодні. 

Струшую їхні руки та йду до східного крила, відокремленого від решти гарему міцними ґратами. Зазвичай ця частина використовується для тих, хто провинився, але зараз залізо швидше захищає мешканців гарему від «звіра», що оселився всередині…