Розділ 7

Белгард

Не можу повірити… Невже мені так пощастило?

Мою втікачку виставили на продаж останньою, як головний лот, «родзинку» аукціону. І тільки завдяки цьому я встиг!

Поспішно закінчую всі формальності й ледь не бігом кидаюся до карети, де вже чекає моя Руда. Моя! Не можу в це повірити. Боги сьогодні явно на моєму боці!

Застрибую в екіпаж. Коли очі звикають до напівтемряви, що панує всередині, я нарешті можу розгледіти свою покупку. Свій рудий скарб.

— Некрилаті Боги! — вигукую, придивившись. — Що це таке?

Дівчину прикували до стінки карети ланцюгом! Як якусь тварину… Ось тільки дракону ланцюги не заважають. Або вона вже під дією води Ракіри?

Поглинений своєю радістю, я зовсім забув про всі ці нашийники, ланцюги та інші атрибути рабства. Але втішаю себе: принаймні вона тепер не втече…

Придушую перший порив — попросити ключ і прямо зараз зняти з неї ланцюги. Але мене не зрозуміють. Розберуся із цим уже в маєтку. А поки питаю себе: звідки взагалі ця Руда взялася? Вона явно не місцева, раз змогла тоді обернутися та полетіти.

Стукаю по передній стінці карети, подаючи кучеру сигнал рушати, і намагаюся заговорити з дівчиною.

— Як тебе звати, красуне? — цікавлюся я.

Але у відповідь не чую ні звуку. Вона просто мовчить. Отримую тільки сповнений ненависті погляд, що пронизує наскрізь, і мені стає трохи прикро. Якби не я, вона зараз уже була б у закладі Рітана!

Простягаю руку, щоб прибрати руде пасмо з її обличчя, яке заважає мені роздивитися свою здобич краще.

І в наступну мить скрикую, відчувши на долоні міцні зуби. Ця стерва мене вкусила!

— Очманіти! — обурююся я, замотуючи руку хусткою. — Нахабне дівчисько! Ти взагалі при собі? Кусається вона мені…

Готуюся прочитати нотацію про неприпустимість такої поведінки, але тільки тепер помічаю, що її руки міцно зв’язані.

Тож можна вважати, що мені ще пощастило? Судячи з настрою цієї бестії, якби її руки були вільні, я б точно отримав кулаком в обличчя.

Гаразд, відкладемо ніжності на потім.

Сподіваюся, вона здорова і я не підхоплю якусь погань через цей укус. А кусається вона, треба сказати, боляче… Гострі зубки в моєї Рудої! Не варто в майбутньому про це забувати…

До речі про здоров’я… Дістаю з внутрішньої кишені папери, які мені вручили разом із покупкою:

Право власності. 

Присвоєний номер: 742-312-504. 

Медичний сертифікат.

Морщуся, перебираючи документи. Право власності… Дикість. Ніяк не можу до цього звикнути.

У Рівнинному Султанаті, як і в нас, офіційного рабства начебто й немає. Громадяни Султанату вільні від народження. Ось тільки жінки громадянами не вважаються… Їх можна продавати та купувати. Та саме це я щойно й зробив, не моргнувши й оком.

Кривлюся від огиди до самого себе й мимоволі згадую Південне Королівство…

У нас хоч і панує жорсткий матріархат, та чоловікам живеться несолодко, проте ми вільні.

Ніхто не має права ловити нас на вулицях і виставляти на аукціон, як племінного жеребця. Так, становищу чоловіків у Королівстві не позаздриш, але воно набагато краще за долю жінок у Султанаті.

Хитаю головою, відганяючи зайві думки… Навіщо я дістав документи?

Здоров’я…

Відкриваю медичний сертифікат.

— Белла… — читаю вголос. — Тобі зовсім не пасує це ім’я. Будеш поки Рудою, а там подивимося.

Читаю далі:

— Двадцять три роки. Здорова. Незаймана…

Мій голос обривається на останньому слові. Здається, я втрачаю здатність дихати, а в очах темніє від гніву.

Мене ніби обухом по голові вдарили — її чіпали! Коли оглядали! Стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні.

Та що зі мною відбувається?!

Насилу стримуюся, щоб не заричати. Така звіряча поведінка в Султанаті не вітається…

— То звідки ти? — питаю дівчину, намагаючись не видати люті, що вирує в мені.

Вона все так само мене ігнорує, і це вже починає не на жарт діяти мені на нерви. Та лише підтверджує мою думку: вона не місцева. Дівчата Султанату не кусаються і не ігнорують своїх господарів!

Помітно дратуюся та сам дивуюся власній реакції. Такого зі мною ще не було…

— Ти збираєшся і далі грати в мовчанку? — питаю я, нахиляючись уперед. Хапаю її за волосся і гарчу просто в обличчя: — Я виклав за тебе цілий статок зовсім не для того, щоб просто покататися в кареті! Відповідай, коли я тебе питаю! Хто ти?

Я чекав чого завгодно: крику, благань, спроб знову вкусити. Але Руда, продовжуючи спопеляти мене поглядом, просто плює мені в обличчя…

Белара

Це сталося… Мене купили, як якусь племінну кобилу.

У голові все ще панує туман. Кожен рух дається мені важко, а ланцюг, що кріпиться до стіни, дратує та фізично нагадує про моє приниження.

Мій господар застрибує всередину. Я бачу як він на мене дивиться — як на коштовність, що тепер належить йому. Огидно.

— Некрилаті Боги! Що це таке? — вигукує він, роздивляючись ланцюги.

Простягає руку, намагаючись торкнутися мене. Впевнений, що має право робити це, коли йому заманеться! Моє тіло реагує швидше, ніж я встигаю подумати. Коли його пальці опиняються зовсім близько, я впиваюся в них зубами. Сильно. До смаку крові на язиці.

— Очманіти! — реве він, відсмикуючи руку. — Нахабне дівчисько!

Його обурення викликає в мене лише дике задоволення. Нехай знає, що я не буду слухняною лялькою.

Чоловік дістає якісь папери, серед яких я впізнаю медичний сертифікат. Та коли він доходить до пункту «Незаймана», бачу, як він змінюється в обличчі та стискає кулаки. Чому він лютує? Хіба не цього вони всі хочуть — «чистого» товару?

Він нахиляється ближче та хапає мене за волосся, змушуючи підвести голову.

— Хто ти? — вимагає він, загрозливо гарча.

Дивлюся прямо в його очі. Мої руки зв'язані, я прикута до стіни, але в мене залишилася остання зброя.