Розділ 6

Белара

Цілу ніч нас везуть у тісній клітці без зупину. І лише під ранок віз нарешті стає. Перші промені сонця освітлюють вузьку вуличку, якою ледь протиснулася пара коней, що всю ніч тягла нас вибоїнами та ковбанями. 

Товстий Мак, стогнучи, злізає з підводи та прямує до таверни з вивіскою «У пазурах дракона».

— Доглянь за ними, — командує він візникові й гаркає на нас: 

— А ви — без фокусів тут!

Торговець ненадовго зникає за дверима й повертається з глеком води та трьома шматками хліба. — Ось, пийте.

Він підносить до ґрат глечик і дає нам напитися, не розв’язуючи мотузок і навіть не відчиняючи клітки. Потім кожній заштовхує в рот по шматочку хліба. 

Дивуюся такій «щедрості», але вмить усвідомлюю, що означав цей дивний, трохи солодкуватий присмак води.

Це була вода священної річки Ракіри! Розумію це, відчувши, що моя дракониця заснула. А з нею — й остання надія вирватися на свободу…

Я не могла прийняти драконячу форму, поки була зв’язана. Але була ще слабка надія, що мене хоча б на секунду розв’яжуть, не знаючи, що моя друга іпостась не спить. І тоді я зможу обернутися і полетіти. А тепер у мене не залишилося жодних шансів.

Чи могла я відмовитися і не пити воду? Можливо, але тоді на мене чекала б смерть від спраги. Іншої води в султанаті знайти практично неможливо.

Вартовим привозять воду з прикордонної річки, спільної для Султанату й Королівства — вона не пов’язана зі священною Ракірою. Усе інше населення країни п’є тільки «сонну» воду.

Товстий Мак важко залазить назад на віз і командує візникові: 

— На ринкову площу!

Ми їдемо ще хвилин десять і нарешті зупиняємося біля наріжного будинку на краю площі. Торговець, крекчучи й обливаючись потом, знову спускається на землю і йде до дверей. Назустріч йому виходить такий само огрядний чоловік, трохи нижчий на зріст.

— Що в тебе сьогодні, брате? — запитує той.

— Дві близнючки та справжній діамант!

Сонце ще не зазирнуло в цю частину міста, тож власник закладу підсвічує собі ліхтарем, щоб краще розгледіти нас.

— Двадцять за близнючок і стільки ж за руду.

— Це грабіж! Ти продаси їх вдесятеро дорожче!

— А до того — помию, погодую, переодягну. Зареєструю на них номери, заплачу за нашийники, за місце й торговий збір. Потім ще — розпоряднику аукціону, банківському клерку, охоронцям, прибиральнику. А ще податки — на прибуток і подушне. І що, на твою думку, залишиться мені? Добре, додам п’ять монет. Суто по-братерськи. Ось — усього сорок п’ять. Це максимум, що вони варті! І молись, щоб близнючки не здохли прямо на помості!

— Виставляй їх першим лотом, — радить Мак, і чоловіки обидва огидно сміються, трясучи своїми величезними животами.

Мак підходить до клітки та, відчиняючи її, примовляє: 

— Не смійте здохнути передчасно! Та старайтеся там сподобатися хоч комусь! —  повчає торговець близнючок. - Якщо вас не куплять на аукціоні, та мені доведеться повертати за вас гроші — продам у портовий бордель. Будете по вісімнадцять годин на добу працювати у ліжку. А ти, — звертається він до мене, — кажи всім, що незаймана. Може, потрапиш у якийсь пристойний гарем. Хоча… І Ритан незайманих любить. Тож після нього портовий бордель тобі раєм здасться!

Відсміявшись, Мак витягує з клітки й мене. Передавши нас до рук охоронців аукціону, наш колишній господар, важко дихаючи й кленучи скупість брата, видирається на віз і командує візникові: 

— Додому!

Мак їде, а нас із Мірою та Лірою ведуть до будинку. Після нічної тряски в розваленому возі ледве стою на ногах. Руки я перестала відчувати ще в перші пів години шляху. Тому не пручаюся, коли з мене знімають одяг і разом із дівчатами садять у чан із теплою водою.

З’являється власник закладу і сідає в крісло навпроти, уважно спостерігаючи, як нас миють. 

Намагаюся не помічати сальних поглядів, які він кидає у мій бік. 

«Я незаймана! — заспокоюю себе. — Тож йому точно не дістануся». 

Такий не ризикуватиме своїм заробітком…

Коли нас закінчують мити, спершу приносять глек із чаєм і трохи їжі. 

— Швиденько попили-поїли! Скоро почнуться торги, а вас ще має лікар оглянути, — підганяє нас власник.

Здогадуюся, що саме оглядатиме місцевий ескулап, і мене починає трясти. 

— Е! Руда! Не смій хворіти, поки я не отримаю за тебе гроші!

Мені чомусь стає смішно, і майбутнє раптом перестає турбувати. Зібравши залишки сили волі, розумію: напій, яким нас щойно напоїли, крім засобів, що блокують оборот, містив і інші домішки. Розслаблювальні, такі, що приглушують страх і викликають сонливість…

— Допивайте чай, лікар уже прийшов! — за кілька хвилин «ощасливлює» нас торговець. — Ану сюди, на канапку. По одній!

З’являється лікар і готується до огляду. Просто при вартових і торговцеві… 

— Руда, ти перша! — командує він.

Байдуже знизую плечима і лягаю на вказане жирним пальцем місце.

Промацавши все, що тільки можна, лікар ставить питання, заповнюючи бланк:

— Ім’я?

— Бел… Белла, — відповідаю, знову назвавшись вигаданим ім’ям. Справжнє тут точно нікому не слід знати.

— Так і запишемо… Вік?

— Двадцять три роки.

— Так, двадцять три, ставимо галочку — записано зі слів. Документів, що це підтверджують, немає. Зуби здорові. Повний комплект. Стан відповідає зазначеному віку. Стан шкіри та волосся в нормі. Ознак шкірних та жіночих захворювань немає. Незаймана. Підтверджую все вищезазначене. Так. Підпис і печатка, — бурмоче лікар, коментуючи свої дії. — Наступна!

Нам трьом пощастило — ми відправимося на поміст відразу, минаючи спальню господаря та кімнату охорони…

— Нічого, накину на кожну по двадцять монет за незайманість! — заспокоює себе ця жирна скотина, втративши можливість розважитися. — А за руду, мабуть, і всі п’ятдесят!

Нам дають по клаптю прозорої тканини, що геть нічого не приховує, але я судомно кутаюся в цю ілюзію одягу.