Розділ 5

Белара

Чоловіки залишаються святкувати вдалу, з їхнього погляду, угоду, а вартові витягують мене у двір. Помічаю біля воріт візок, запряжений парою міцних коней.

А на візку… Зітхаю судомно й намагаюся загальмувати рух вартових. На возі стоїть клітка з товстого чорного металу. Грубі прути, важкий засув, масивний замок… Звідти мені вже не втекти… І саме до неї мене й тягнуть вартові!

Намагаюся опиратися, у відчайдушній спробі звільнитися. Але зв’язана я абсолютно безпорадна. Усі мої вміння проти грубої сили зараз марні.

З будинку вальяжною ходою ситого, задоволеного життям самця, виходить Товстий Мак. Кожен його рух виказує самовпевненість людини, яка звикла ні в чому собі не відмовляти. Ліниво витираючи жирні пальці об одяг, він дістає з кишені масивний ключ, що висить на міцному сталевому ланцюгу, прикріпленому до пояса.

Торговець живим товаром відкриває замок і стражники, не особливо церемонячись, заштовхують мене всередину. Спотикаюся об поріг і падаю на брудні дошки підлоги. Як вирок чую брязкіт засува та скрегіт ключа, що повертається в замку. І тільки тоді я помічаю, що в клітці вже хтось є.

Очі поступово звикають до напівтемряви та з кута доноситься звук, схожий скоріше на тихе нявкання кошеняти, ніж на голос людини:

— Тебе теж батько продав Маку? — каже тихий голос, і мені вдається розгледіти на купі брудної соломи двох дівчат.

— Ні. Мене стражники спіймали, — відповідаю я, внутрішньо здригаючись від почутого. — А тебе батько продав? Як таке може бути?

— Ти не місцева? — цікавиться друга.

— Я з Північних кордонів. А що, дуже помітно?

— Дивуєшся, ніби вперше таке чуєш. Я — Міра. А це моя сестра-близнючка Ліра. А тебе як звати?

— Бе… — починаю я, але в останній момент вирішую приховати своє справжнє ім’я. — Я — Белла…

— Влаштовуйся, — каже Міра, відсуваючись і звільняючи місце поруч із собою. — Нам ще всю ніч їхати. Мак хоче встигнути на щотижневий аукціон…

— Аукціон? — дивуюся я. Дуже сподіваюся, це не те, про що я подумала. Але мої надії розсипаються прахом, коли Міра продовжує:

— Аукціон наложниць. Нас везуть, щоби продати. Ти красива і волосся в тебе незвичайного кольору. За тебе Мак виручить купу золота! І навіть бити не буде, щоб не зіпсувати «товар»… А якщо ти ще й незаймана, то й не стане чіплятися дорогою!

Моя витримка дає тріщину. Усвідомлюю своє становище й перспективи… Некрилаті Боги! Може, даремно я втекла від Белгарда? Якби я все йому розповіла й пояснила, що прибула до Султанату з дорученням його сестри, зараз не сиділа б у цій клітці в очікуванні, коли мене привезуть на ринок, щоби продати як тварину.

Белгард

Побачивши подарунок Аріста, я на мить перестаю дихати. Руде волосся… Лисий хвіст, який вислизнув із моїх рук! Невже подарована мені принцом рудоволоса наложниця — та сама дівчина, яка втекла від мене вчора?

Кидаюся до неї, щоб нарешті привласнити свою здобич. Серце калатає в солодкому передчутті, сенс якого я й досі не збагну. Це відчуття схоже на захват від польоту в драконячій подобі, коли весь світ лежить біля твоїх лап, але зараз воно набагато сильніше…

Але, піднявши вуаль, я немов в одну мить забуваю, як літати, і падаю з висоти, розбиваючись об тверду землю. Я розчарований і розчавлений… І жодна регенерація не допоможе мені загоїти рани від цього падіння в безодню відчаю, що поглинула мене.

Аріст, сяючи самовдоволеною посмішкою, підходить до мене і плескає по плечу. Принц задоволений своїм подарунком, впевнений, що зміг мене порадувати.

— Ну що, друже. Вгодив я тобі? — задоволено посміхається він, киваючи на дівчину. — Тільки побачив цю руду на невільничому ринку, відразу згадав про тебе! Як ти й хотів — яскрава, свіжа, незвичайна!

 — Дякую, — намагаюся зобразити щиру посмішку. — Справді, дуже рідкісний колір волосся. 

— До речі, я теж так завжди вважав, поки не побачив сьогодні на аукціоні аж двох таких! Навіть не знав спочатку, яку обрати. Але іншу продавав Товстий Мак, а в нього погана слава. Не повірив я його словам, що товар не зіпсований. Мак свого ніколи не проґавить!

Від цих слів принца мої нутрощі скручує в тугий вузол. А що, як та, інша — моя Руда? Під приводом того, що мені не терпиться ближче познайомитися з «подарунком», я поспіхом прощаюся з принцом.

— Нараку! Відвези її в маєток. Візьми мого коня, а я найму екіпаж.

Друг здивовано дивиться то на мене, то на рудоволосу, але мовчки знизує плечима й бере дівчину за руку. Та ніяк не реагує і покірно йде за ним. Я ж кидаюся до міського ринку.

Біжу, щоб не гаяти часу. Навпростець, вузькими провулками дістатися з палацу до площі можна за лічені хвилини. Саме тому я не взяв коня. А час зараз на вагу золота: мою Руду вже могли продати!

Швидше за все, уже продали… Не знаю, на що я сподіваюся. Але якщо є хоч найменший шанс — я не маю права його впустити!

Не минає і п’яти хвилин, як я вже на місці. Швидко орієнтуюся і прямую туди, де з’юрмилося найбільше народу. Активно працюючи ліктями й безцеремонно продираючись крізь натовп роззяв, підходжу до помосту.

На ньому, ледь прикрита клаптем напівпрозорої тканини, стоїть вона — моя Руда! Судячи з усього, торги в самому розпалі.

— Отже, двісті золотих монет! Хто дасть більше? — розпорядник торгів уважно оглядає натовп. 

— А вона точно незаймана? — лунає голос із юрби, змушуючи мене мимоволі скреготнути зубами. 

— Її оглянув наш лікар. Я не продаю неперевірений товар! 

При цих словах дівчину помітно пересмикує, як і мене… Стискаю кулаки. Якийсь коновал торкався її!

— Отже, двісті монет, раз… 

— Двісті п’ятдесят! — вигукую я, прикриваючись хусткою. 

Я не маю права світити обличчям принца Південного Королівства на ринку рабинь. Якщо мене впізнають і чутки дійдуть до матері — великих неприємностей не уникнути. 

— Двісті п’ятдесят монет від добродія в чорному! — приймає мою ставку розпорядник аукціону.