Розділ 4

Белара

Припинивши лаяти себе, я роблю так, як нас вчили в школі: не маючи можливості вплинути на ситуацію, її треба просто відпустити… У моєму випадку — перестати себе в усьому звинувачувати й постаратися відпочити. Як мінімум — не витрачати даремно сили. Намагаюся влаштуватися зручніше, наскільки це можливо в моїй ситуації, і засинаю…

Мене будить звук замка, що відчиняється, і скрип давно не змащених петель.

Та в Південному Королівстві за такий стан дверей хтось би місяць нужник чистив! І це міська варта! Я відразу помітила, у якому стані в них мундири. Була б у них жінка командиром — ходили б усі як із голочки. А на цих дивитися огидно… Ганьба…

Поки я подумки лаю місцевих вартових, намагаючись не думати про те, що мене чекає далі, у приміщення входять двоє: наймолодший із вартових, той, що з козлиною борідкою, і ще один, не набагато старший за нього. Напевно самі зголосилися, сподіваючись якщо не ручками, то хоч очима «потриматися» за мої випуклості. Я помітила, що ці двоє більше за всіх пускали на мене слину.

Чоловіки заходять, і я швидко оцінюю ситуацію: по-перше, вони не зачинили вхідні двері, це їхня перша помилка. По-друге, вони впевнені, що удвох зі мною впораються. Сподіваючись, що зв’язана я не становлю небезпеки. Але вони не врахували мою підготовку…

— Ну що, красуне, командир тебе вже зачекався, — каже той, що молодший.

— Ех, якби в нас було трохи більше часу, ми могли б зробити один одному приємно… — недвозначно натякає другий.

Ага, розмріявся... Не те що тобі, тут і твоєму командиру нічого не світить! Подумки відповідаю їм і готуюся дати відсіч, але в цей момент заходять ще двоє.

— Куди полізли без команди? Жити набридло? — гарчить старший і явно більш досвідчений.

І якщо проти двох молодих у мене ще був хоч якийсь шанс, то проти чотирьох — без варіантів.

Доведеться поки змиритися та почекати більш зручного випадку…

Мені звільняють ноги від мотузок і допомагають підвестися. Хоча я прекрасно впоралася б і без їхньої допомоги, але демонструвати це не буду.

Мене ведуть нагору й заводять у вітальню, де, крім уже знайомого мені офіцера охорони, знаходиться ще один чоловік — огрядний тип вельми неприємної зовнішності.

Ледь я заходжу в кімнату, маленькі оченята товстуна миттєво спалахують.

Офіцер охорони ліниво киває на мене:

— Ну як вона тобі, Маку?

Мак? Чи не про нього говорили Карім із товаришем? Товстий Мак — перекупник живого товару…

— Дуже худа… — кривиться тип, оглядаючи й обмацуючи мене.

Намагаюся ухилитися від його товстих потворних, як і він сам, пальців, але два вартові міцно тримають мене.

Товстун безцеремонно хапає мене за підборіддя, повертаючи голову з боку в бік, оцінюючи як худобу на ринку. Його очі, вузькі й маслянисті, повзають по моєму обличчю, спускаючись нижче…

— Добре, я заберу її в рахунок твого боргу, — кидає він недбало. Й офіцер із полегшенням видихає.

— З моїм боргом покінчено? — уточнює він.

— У столиці зараз у моді апетитніші форми… — кривлячись, торгується Мак. — Доведеться її не менше ніж тиждень відгодовувати! Накинь зверху двадцять монет, і по руках.

Офіцер морщиться, явно сподіваючись на доплату не зі свого боку й не бажаючи розлучатися з готівкою, але тип не відступає:

— Двадцять монет — і я забираю її прямо зараз. І ти вільний від боргів.

Офіцер неохоче виловлює з гаманця гроші та кидає їх на стіл. Торговець спритно згрібає монети та знову повертається до мене.

— А тепер головне, — трохи знизивши миттєво охриплий голос, звертається до офіцера. — Вона незаймана?

— Я не перевіряв, не захотів бруднитися, — презирливо кидає ця жалюгідна подоба воїна, і я відчуваю, як всередині закипає злість.

Руки, усе ще міцно зв’язані, мимоволі стискаються в кулаки. З яким би задоволенням я перерізала б їм горлянки! Як і тим двом, що попалися мені вранці!

Але свій шанс я втратила. Треба було битися до кінця — відразу, як тільки я натрапила на вартових. Тепер знатиму, як поводитися з чоловіками Султанату, щоб не дати їм можливості зробити з мене живий товар

Белгард

Приклавши максимум зусиль, встигаю до принца вчасно — хвилина у хвилину.

— Белгарде, радий тебе бачити, друже, — вітає мене Аріст.

— І я радий тебе бачити, Ваше Високосте!

— Я вже вирішив, що ти сьогодні нарешті запізнишся! — сміється принц.

— Це було б уперше в житті, — посміхаючись, відповідаю йому.

Я дбаю про свій імідж, і слава про мою пунктуальність уже поширилася за межі Рівнинного Султанату. Хоча в Південному Королівстві це навряд чи когось цікавить…

Після трапези, щедро запитої веселющими напоями, ми з принцом Арістом виходимо в сад.

— Ти сьогодні надто задумливий, — зауважує принц. — Якісь проблеми вдома?

— Ні. Принаймні мені про такі не відомо! І в цьому одна з принад мого перебування в Султанаті! — сміюся я. — До того часу, коли до мене доходить інформація, матуся вже все вирішує!

— Шалено зручно! Я навіть тобі заздрю… Трохи!

— Сподіваюся, не тому, що влада в мене вдома належить жінкам?

— Ні, звісно! Я ще розумію, у якийсь момент у ліжку передати ініціативу жінці… або навіть двом… Але в повсякденному житті виконувати їхні накази… Бррр… Мене печія починає мучити, ледь я собі таке уявляю… Скажи, жінки в родинах реально мають повну владу чи матріархат поширюється тільки на право успадкування корони?

— На жаль, це реально так… — мене пересмикує від спогадів. — Головування жінок у Південному Королівстві прописано в усіх законах і неухильно дотримується і в сім’ях, і в суспільному житті. У всьому. У всіх дрібницях. Навіть в одязі! Чоловіки будь-якого статусу зобов’язані з’являтися в публічних місцях одягнені як… Як наложниці у твоєму гаремі! — не витримую я і додаю: — Змінімо тему…

— Згоден. До речі про гарем… я чув, ти хотів щось новеньке?