Розділ 2

Белара

Трохи осторонь від дороги видніється лісок, і я йду туди, щоби перечекати світлу пору доби. Тим більше, що сонце вже піднялося високо і стає відчутно спекотно.

Рівнинний Султанат — це практично суцільні степи. Хоч і є кілька гірських систем: на півночі — на кордоні з Південним Королівством і на заході. Але в цілому тут набагато тепліший і посушливіший клімат, ніж у нас.

Напиваюся води зі струмка, сподіваючись, що він ніяк не пов’язаний із Ракірою, і влаштовуюся в невеликому яру, щоби поїсти й дочекатися настання ночі. Беру з дорожньої сумки їжу: шматочок сиру та хліб, і не поспішаючи обідаю.

До вечора ще далеко, і я вирішую поки поспати. Благо місце я вибрала вдале — судячи з відсутності слідів, ніхто тут не ходить…

Приглушений звук голосів будить мене задовго до того, як сонце заходить за горизонт.

— Скажи, Белгарде, а ти сумуєш за своїм драконом?

Обережно виглядаю і бачу двох чоловіків на чудових жеребцях місцевої, дуже престижної та недешевої породи.

— Звісно, Нараку… Сумую за ним. За небом і можливістю бути в сильному, міцному тілі, здатному на набагато більше, ніж тендітна людська іпостась… Але я зовсім не скучив за владою жінок і необхідністю схиляти перед ними голову. Навіть перед звичайними придворними дамами! Я принц, а в Південному Королівстві змушений як раб плазувати перед будь-якою самкою! Не хочу повертатися до того життя. Краще я залишуся поки тут…

— Залишишся, поки не закінчиться навчання. А далі?

— Придумаю щось. Але до Королівства не повернуся! І мати це розуміє. Можливо, дасть мені місце посла Королівства при дворі Ніада… А ні, то знайду чим зайнятися.

Здається, я впізнаю цей голос… Белгард… Точно! Це ж старший брат принцеси Аліейри. Він уже третій рік навчається в Академії Султанату, тому ми ні разу не перетиналися в королівському палаці — я служу Аліейрі лише два роки. Принцеса багато розповідала про нього, і тільки хороше

— Дивись, лисиця! — раптом тихо каже супутник принца.

— Де?

— Та он, у яру. Спить, здається.

— Ех, зараз би обернутися і зловити її!

— Розмріявся… обернуться… Доведеться так…

Лисиця? Де? Я б відчула… Чи вони мене мають на увазі? Моє руде волосся цілком можна прийняти за лисячий хвіст!

Я схоплююся на ноги та щодуху мчу вздовж яру, сподіваючись, що коні не зможуть там пройти. Але мої переслідувачі виявилися значно хитрішими. Вони не стали заганяти коней у вузьку ущелину, а помчали в обхід по полю. Щойно я вилітаю з яру на відкритий простір, як опиняюся прямо в їхніх руках

— Яка красуня! — не приховуючи захоплення, вигукує Белгард.

— І ні кільця, ні нашийника… — придивившись, підкреслює його супутник.

— Який вдалий збіг обставин! Я якраз шукав собі нову наложницю. А тут ще й руда. Іди сюди, Лисеня, ти ж розумієш, що не втечеш від нас? А я — не найгірший господар! — сміється принц.

Уся моя колишня симпатія до принца миттєво зникає. Та він же просто насолоджується можливістю принизити жінку! Як же життя в Султанаті зіпсувало принца! А колись я ним захоплювалася…

Його супутник злізає з коня та обережно йде в мій бік. Я не можу вчинити з ними, як із тими двома. Белгард — брат Аліейри, і принцеса його любить. Та і вбити принца — це буде вже занадто. Залишається тільки одне…

Обертаюся і злітаю. У небі вони мене не дістануть!

Встигаю побачити їх здивовані обличчя і лечу в бік столиці, сподіваючись знайти місце, де приземлитися, поки мене не помітили міські вартові.

І тільки зараз згадую, що моя сумка залишилася лежати в яру… А в ній — родові кільця Юраса. Брат просив йому їх передати. Та я вирішила віддати сама…

Белгард

Вона обернулася і полетіла!

Від злості гарчу, але нічого не можу вдіяти…

— Ось зараза! — підтримує моє обурення Нарак.

— І до того ж не місцева… — підтримую його. — Рудих я тут жодного разу не зустрічав.

— Думаєш, з Королівства? Що вона тут забула?

— А ось це й мені цікаво…

— Повертаємося на дорогу?

— Так, чого поля топтати. Руду ми однаково не наздоженемо.

Пускаємо коней легкою риссю, і так само вздовж яру повертаємося до дороги.

Там, де я вперше помітив Руду, під деревом лежить сумка. Явно її. Злізаю з коня і, кинувши поводи Нараку, йду через густий і колючий чагарник, згадуючи всіх Некрилатих Богів поіменно. Добираюся до сумки та, присівши на траву, заглядаю всередину.

Сир і хліб мене не цікавлять, але підтверджують моє припущення, що втікачка з Південного Королівства. У Султанаті такий сир не роблять…

Вивчаю вміст сумки далі, у надії знайти хоч якусь інформацію про те, хто ж ця рудоволоса. Ніяких документів. Ще раз усе оглядаю, а потім навіть промацую шви та… Ура! Знаходжу потайну кишеньку! А в ній — родові кільця…

Що це має означати? 

Попри те що в Південному Королівстві матріархат, Боги свої правила не змінюють — родові кільця є тільки в чоловіків. А значить це не її.

Дівчина крадійка??

Шкода, така красуня, а може закінчити життя на шибениці. Якщо я не знайду її раніше!

Вибираюся з кущів і сідаю на коня.

— Ти порвав камзол, Белгарде! — засмучує мене Нарак. — Хоч знайшов щось цікаве? Воно того варте?

— Як би це сказати, — задумливо кажу я, засмучений через одяг. Ми їдемо на званий обід до спадкового принца Аріста й тепер по дорозі доведеться шукати, де полагодити камзол. — Я знайшов родові кільця. Пару. Наша руда виявилася крадійкою!