***

— Циган якійсь, — вирішує Яцек. — А там той другий, старий, певно, військовий.

Старший пан має добру поставу та голене обличчя, сивина на скронях яскраво контрастує з темною тканиною маринарки. З готелю вибігають швейцари, а перехожі, що до того розслаблено шпацерували площею, зупиняються, щоб і собі подивитися.

Не люблю натовпу.

— Я піду, — кажу до Яцека.

Він не відповідає, хитрі, ніби як лисячі, оченята вчепилися до багажу, що наразі витягають з авто.

Малий суне туди, через площу, наче зачарований, наче його тягнуть за мотузку. А я суну за ним, наче не маю інакших справ. Яцек справний по кишенях, але сам, без напарника, може зараз потрапити у халепу. Малий, дурний, жадібний...

— Панно, — ввічливо поступається якийсь студент, — прошу.

— Дякую, — роблю вигляд, що дуже зацікавлена тими бугелями, що стирчать з авто на різні боки. Яцек зникає наче примара, я намагаюся його вгледіти, чіпляюся плечима за чужі плечі, від того стає моторошно і зле.

Зупиняюся, повільно дихаю ротом, а коли відкриваю очі, бачу прямо перед собою того “цигана”.

— Фройляйн потребує на допомогу?

Запитання поставлене німецькою, я відповідаю тією ж мовою, заперечую, дякую. Він питається, хто зі мною. Юні панянки не з'являються на вулиці без супроводження. Кажу, що батько десь тут, в натовпі, потім роблю вигляд, що вгледіла, кого треба, ґречно прощаюся та шкандибаю за рога, на бокову вуличку. Там мене доганяє Яцек.

— Файна робота, — каже, — з тебе завжди виходить ідеальна приманка, Руда.

Та показує мені здоровезного шкіряного портмонета.

— Недоумок! — кричу та б'ю малого по спині. — Біля “Жоржу” патрулі кожні пів години ходять! Тебе візьмуть та закриють! Що Дзюня без тебе робити буде? В неї крім брата немає нікого! Ти про то думав, бовдур малий?

Яцека мої слова залишають байдужим, він тільки округлює плечі, щоб пом'якшити удари, та копирсається зі здобиччю.

— А то пех! — плюється. — То просто зошит якийсь у футлярі.

Заглядаю йому в руки, уточнюю:

— Записник.

Малий кидає оком по сторонах, прислуховується. Десь далеко вже чути свистки поліціянтів.

— Бог дав, бог взяв, — вирішує він з посмішкою та жбурляє записника просто нам під ноги. — Хто направо, хто наліво, Руда?

Не чекаючи на відповідь, Яцик зривається з місця і біжить за ріг.

Я присідаю, піднімаю з бруківки книжечку, складаю її у футляр, застібаю мідні клямки. Якщо розмірковувати, брати то з собою не можна. Тому я не розмірковую, кидаю крадене до ридикюлю та крокую від центру.

Ранок поступово перетворюється на день, дивлюся на годинника, єдину дорогу річ, що мені зараз належить. Десята. Я обіцяла пані Горобецькій до цього часу повернутися на віллу. І якби не грала у ті лови з малим Яцеком, встигла би.

Спізнююся на сорок хвилин, бо ще копирсаюся в коморі, ховаючи крадене за жбан з огірками, чорними сходами піднімаюся до себе, залишаю у кімнаті капелюшка та верхній одяг, перевзуваюся у домашнє взуття. В панських помешканнях дуже дорогий паркет, і якщо на ньому залишить хоч малесенька подряпина від моїх підборів, пані мене вб'є.

Тихенько спускаюся до кухні та заглядаю туди.