***

Яцек плює на бруківку, мружиться та дивиться на літери “G” та “H”, що прикрашають парапета будівлі.

— Що то значить, Руда?

Він трошки шепелявить, тому мені чується “со” та“знацить”.

— То є ініціали власника, — відповідаю, — Ґеорг Гофман.

— Ґеорг? А, зрозуміло — Жорж. Тому готель так і називають.

— Власне.

Малий поправляє на голові кашкета та засовує руки у кишені.

— Ти взнав то, що я просила? — питаюся.

Ми з Яцеком вдаємо, ніби незнайомі, голови наші розвернуті на різні боки, розмова ведеться короткими реченнями та майже пошепки.

— Дзюню казала, чи то на Замарстинівский, чи на Личаківці є якійсь нахмахер, що любі папери виправити може.

— На кого з хлопів працює?

— Вже ні на кого, воно дримбайло.

— Та може вже тоді і не може нічого?

— Дзюня каже, років зі двадцять тому найкращій був.

У склі вітрини я відбиваюся на повний зріст, від витертих черевичків до капелюшка. Виглядаю сьогодні жахливо, тобто як завжди — бліда як мара, вбрана як опудало. Довга коричнева спідниця-дзвоник, сіра блуза з жорстким коміром, вузький жакет, капелюшок натягнутий майже на вуха ховає біле волосся, закручене в щільну зачіску. Помітне волосся я сховати можу, а ось очі — занадто світлі, сріблясто-сірі — ні.

Маленька фігурка Яцека також є у склі. Малому років дев'ять, чи десять, а може і дванадцять. У сирітських притулках, з яких він втікав все своє життя, годують не від пуза, тому що виросло, то виросло. А в середовищі, де малий зараз опинився, вік — останнє, що когось цікавить.

— То Личаківка чи Замарстинівська? — питаюся, та дістаю з рукавички цванціґера. — І як того старого кличуть?

Яцек хапає монетку, яку я ніби випадково впускаю на бруківку:

— Личаків. Ведмідь його звуть, біля жидівської школи попитайся.

— Дякую.

— Дзюні від тебе щось переказати? До речі, вона з Фраником гуляє вже, а він став за короля.

— Кажи, щоб боронилася, — посміхаюся та потихеньку сунуся у напрямку Цитаделі.

— Франек тебе по всьому місті шукає.

Я зупиняюся.

— Не знайде, якщо ви з Дзюнею не допоможете.

— Руда! — пищить Яцек. — Та ти шо, щоб ми...

Потім захоплено ойкає:

— Ого! Що то за фраєри намалювалися? Отакої цяця-ляля!

Розвертаюся, щоб побачити автівку, що викочується на площу з Широкої.

— Бенц-Вікторія!

Авто мене не цікавить, воно мені а ні кави не змеле, а ні паперів не намалює. Але стою, поки та “Вікторія” під'їжджає до дверей готелю, дирчить, хекає, зупиняється та випускає на бруківку двох панів, вбраних за сучасними тенденціями віденської спортивної моди. Обоє в коротких штанцях та широких маринарках, шофер ще й у шкіряних рукавицях до ліктів. Захисті окуляри надають панам схожість зі здоровенними комахами, яка зникає, коли вони синхронно ті окуляри знімають. Шофер знімає ще й кашкета. Молодий хлопець, може трохи за мене старший, смуглий та чорноокий, кучеряве волосся під сонечком здається глянсовим.