Розділ 4. Крізь холод і град

Розбійник ще намагався її звати, але кішечка не чула тих слів. Додому песик потягся, немов громом побитий. Зайшовши на подвір’я, він почув щось неймовірне: хтось вкрав рибу, котру бабуся збиралася посмажити на обід! Принюхуючись, Розбійник пішов по сліду. Незабаром побачив таку картину: недалеко від місця злочину сидів Варвар із “сірою гадюкою”, наминаючи вкрадене. Розлютившись не на жарт, песик схопив обох за бари й побіг додому, прихопивши з собою “речові докази”. Побачивши тих трьох бабуся одразу ж зрозуміла, що й до чого. Вирок був таким: сіру кішку прогнали геть, Варвару заборонили заходити до хати. Розбійник потягся до будки. Почав накрапати холодний дощ, зовсім не характерний для цієї пори року. Песик відчував недобре.

– Це ж треба! Скільки я їм допомагав, а тут тільки взяв ту рибу проклятущу – і все: до хати – зась! Чи це справедливо?! – жалівся тим часом Варвар. А справа була в тому, що “сіра гадюка” намовила котика викрасти, бо той хотів якось “вибачитися за друзів”.

– Люди – жахливі створіння… – намовляла вона йому. – Коли ведеш себе “добре”, то й вони “піклуються”, а як всього один лише раз схочеш зробити по-своєму – карають. Не треба намагатися їм допомагати: вони тільки про себе турбуються… – крутилася кішка навколо Варвара.

– Та ні, то ти вже загнула… Люди піклуються й про нас. Просто різні бувають. Та й допомогти їм треба, бо такі великі, а поводять себе іноді так дивно. Немов дорослі діти!

– То їхні справи… Ми – тварини, а вони – зовсім інший вид. Чи повинно нас хвилювати те, що хтось намагається зруйнувати стосунки між подружньою парою?...

– Напевно, не повинні…

– Ну от. Тепер ти стаєш схожим на справжнього кота! А то та бліда поганка зіпсувала тебе… ставав схожим на тих мерзенних людей.

– Чекай-чекай, як ти можеш так говорити про мою подругу? Так, вона трішки провинилася, але ж всі ми не без гріха…

– Хто, та шмаркачка?! Та в неї й духу не вистачило б, щоб мошку образити! Ти такий йолоп, насправді… повірив мені, не розібравшись. А жертвою була зовсім не я! Розумієш, кохання робить нас дурними. Закоханих бовдурів легко перетворити на маріонеток, – вона жахливо посміхнулася. Тільки тут Варвар зрозумів, що накоїв: образив кохану, посварився з найліпшим другом, втратив довіру господині.

– Нащо тобі воно?... – з розпачем запитав котик.

– Здогадайся з трьох разів! Звичайно ж я допомагаю посварити ту парочку, щоби та людина отримала своє, а я – своє. А ти прекрасно впорався зі своєю роллю!

– Як же так… Я такий йолоп! Розбійник же мені одразу сказав, що то не Лайла зробила, а я дурний не повірив! Треба вибачитися перед ними. Особливо перед нею… А далі вже разом придумаємо, як допомогти господині. Так! Все буде добре! – і він побіг додому.

– А ти впевнений, що твій друг тобі вибачить, а кішка та все ще дихає? – кинула вона навздогін. – До речі, сьогодні моя людина зробить свій хід, а це означає, що подружжю настане кінець. Можу тільки сказати: “Хай щастить!”

Ті слова вразили його. Варвар відчув на серці якийсь неспокій, тому швидше побіг додому. Дощ ставав все сильнішим. Коли зайшов на подвір’я, був вже мокрий, як хлющ.

– Розбійнику! Розбійнику, чуєш? – з будки висунувся ніс.

– Чого тобі? – суворо запитав песик і поглянув так само гнівно. – Нова подруга кинула?

– Вона мене за носа водила! Вибач, друже, я був справжнім йолопом! Не вислухав ні тебе, ні Лайлу…

– Досить вже! Краще йди до неї: я й так пробачити можу, а ось Лайлі ти розбив серце, дурню! Вона так виглядала, наче вмерти ладна…

– Я тут й сам розберуся. Поки тебе не було, тут таке сталося!... Костик додому прийшов по обіді, як і обіцяв, а тоді – ба-бах! – й звалився з ніг! Лихоманить його. Тут точно та зміюка руку приклала! Я впевнений! – несподівано дощ закінчився. На подвір’я завітали гості: то були господарі Лайли. Варя відкрила двері.

– Доброго дня! Варенько, любко, не бачила ти нашу Лайлу? А то зранку зникла й не з’являється… А дощ все-таки! Вона ж весь час з твоїми бігає по селі… – з надією запитала господиня.

– Та ні, сьогодні на очі не попадалася… Можливо, від дощу десь сховалась. Ви йдіть додому, може, вже повернулася.

– Та ще оглянемо кілька місцин, а тоді й підемо. Щось мені неспокійно на душі: наша дівчинка так ніколи й не зникала надовго.

– Не хвилюйтеся: обов’язково знайдеться. Якщо побачимо, то одразу ж принесемо додому.

– Дякую тобі. Пішли ми вже, – та новина дуже занепокоїла Розбійника й Варвара. Котик мимоволі згадав останні слова “сірої гадюки” та ті, котрі мовив песик.

– Друже, а чи не знайдеш ти її сліду? – занепокоївся Варвар.

– Та ж дощ відлив, як з відра! Всі сліди позмивав, гад! Я спробую, та… Куди це ти?... – та той чкурнув з подвір’я, немов осою вжалений. Котик біг так швидко, як тільки міг, оглядаючи кожний закуток в селі та й за селом й кличучи Лайлу. Та ніхто на той поклик не озвався, а подруги ніде не було видно. Декілька годин він бігав не зупиняючись, поки знову не пішов дощ. Тепер шукати стало ще складніше. Холодний вітер завивав серед крон дерев, що хилилися аж до самої землі, а блискавиця раз по раз розбивала небо, гуркотів оглушливий грім. Варвар мчав далі, хоч краплі дошу били по ньому, як те каміння. Та й то ще було не все: наступної миті з неба полетів град. Було боляче, та котик біг вперед, молячись про те, щоб вона була жива, щоб дочекалася порятунку… Він підковзнувся на мокрій траві та боляче впав на бік. Сили вже майже залишили Варвара: тепер він це ясно відчував. Розплющивши очі та подивившись перед себе, котик мало не знепритомнів від жаху: обабіч дороги, не так далеко від нього, згорнувшись клубочком, лежала вона. У ній годі було впізнати колишню Лайлу, охайну, з білосніжним хутром та осяйною посмішкою. Він не міг повірити своїм очам. Її хутро було мокре й брудне настільки, що змінило колір на темно-коричневий або навіть чорне; на боці видно було червону пляму, з якої сочилася кров. Дощ і град били тіло кішечки, а вона й не намагалася сховатися, чи то пак, не могла?... Варвар швидко звівся й, підсковзуючись, падаючи, але знову встаючи, побіг до неї, накривши собою. Дощ вщух не одразу: минуло ще півгодини. Ледве звівшись на ноги, Варвар підніс свою мордочку до коханої. Щастю не було меж: вона дихала! Тепер треба було лише встигнути…