Розділ 3. Пастка для свахи

Ще декілька днів Костик залишався вдома з родиною, бавлячись з Остапчиком, обіймаючи дружину й пестячи домашніх улюбленців. Звичайно ж, і бабусі допомагав по господарству. Ось тільки посеред тижня, десь у середу, подзвонили йому з роботи з претензіями: начебто не працює щось з його коду.

– Нічого не розумію, – бідкався Костик. – Перевіряв же той код разів зо п’ять, бо ж знав, що з тою “появою” моя уважність вирішила накивати п’ятами. Наче все працювало… Може, проконсультувати з дому?...

– Як викликають, то треба бігти, – відгукнулася бабуся на ті його слова. – Чи тебе там покусають, на тій роботі, що ти так не хочеш йти?...

– Та ні, не покусають. Просто з’явилася одна неприємна персона, з якою контактувати не хотілось би…

– Невже?... – здогадалася бабуся. – Ото причепилася! Але все ж таки їхати треба: покажеш, що усіляко ховаєшся від тої персони, – ще більш чіплятися буде. От як.

– Бабуся має рацію. Тікати – не вихід. Ти їдь, але будь обережним, добре? – тихенько мовила Варя, гойдаючи Остапчика на руках.

– Тоді зараз і поїду. Думаю, по обіді вже вдома буду, – парубок почав збирати необхідні речі.

– А поїсти?! – захвилювалася бабуся. – До обіду ж іще стільки часу!

– Краще вже швиденько з тим покінчити й повернутися. Побіг я тоді, – знову він обійняв і поцілував дружину, попрощався з Остапчиком й побіг на зупинку.

– Ото погано, що не поїв: відчуваю, непереливки йому будуть, – пробурмотіла бабуся.

– Будемо сподіватися, що то тільки так здається… – мовила дівчина з видимим хвилюванням в очах.

* * *

– Відчуваю, що сьогодні обов’язково щось станеться… До речі, де це наш казаново? Невже із самого ранку пішов причаровувати серце своєї кішечки?... – мовив Розбійник, споглядаючи зі своєї будки в слід Костику, що вибіг з хати. – Треба поглянути…

Песик підвівся й побіг до будинку Лайли. Не минуло й кількох хвилин, як він почув дивні звуки, схожі на крики. Розбійник пришвидшився.

– Як Ви можете таке казати?! Люди – то наші господарі. Вони піклуються про нас й захищають! – почув він знайомий голос.

– Хм-м, справді? Чимало наших братів загинуло від рук цих убивць… А ти їх захищаєш? А чи будуть ваші люди такі добрі, коли дізнаються, що їх улюблениця спіймала курчат? Як гадаєш, захищатимуть вони тебе й далі, любочко?

– “Що то за неприємна особа така? Когось вона мені нагадує… Та Лайла розумна. Якщо що, то якраз встигну на допомогу!”

– Я ніколи не шкодитиму господарям, адже вони мене взяли до себе й піклуються…

– Тоді я зроблю це за тебе! Чи може краще декількох?... – пухнаста сіра кішка приготувалася вчепитися іклами в горлянку маленького пташеняти, вже й побігла, та Лайла вчасно встала поміж ними, відігнавши маленьке курча. Нападниця випустила кігті, наблизившись до захисниці. Лайла скрикнула. Розбійник відчув, як його переповнює лють. Сіра кішка впала на землю, галасуючи так, неначе її хто побив.

Квіти впали на землю перед подвір’ям:

– Що тут відбувається? – злякався Варвар, що якраз прибіг кликати подругу.

– Вона мене скривдила! – знов загаласувала сіра, не даючи Лайлі й слова вимовити. – Хотіла захистити бідне пташеня від цієї дикунки, а вона!... Ще й сказала, що ти непотріб їй якийсь приніс, йолопом назвала! То вона тільки при тобі така миленька… Позаздрила міській вроді й вирішила занапастити! – у Розбійника аж щелепа відвисла від почутого!

– Лайло? Як же так?

– Я… не робила нічого… – сльози з’явилися в неї на очах. – Тільки захищала своїх друзів від лиха… А твої квіти навіть гарно засушила, аби зберегти! Ти ж знаєш, я не робила нічого…

– Ти диви яка! Слізоньки тут розводить! А як же оте мертве пташеня біля паркану?! То так ти його захищала?! У неї ж навіть кров на хутрі он залишилася! Ще й мене поранила!

– Не слухай її, Варваре! Я тут увесь час майже був… Лайла правду каже, а оця гадюка на неї напала й поранила! Чи ж ти повіриш словам якоїсь незнайомки?!

– Ще один “захисник”! Змова, змова! Наклеп серед білого дня! Хочеш, подивися під паркан… Якщо там буде щось, то зрозумієш, що я правду кажу! – Варвар мовчки підійшов до вказаного місця. Те, що він там побачив, відібрало в нього мову.

– Лайло… я ж на тебе завжди покладався… а ти ось так чиниш? Мені здавалося, ти інша! – котик підійшов до сірої й допоміг їй звестися.

– Зачекай, Варваре… – приголомшена Лайла не могла зрозуміти, як так сталося.

– Не розмовляй зі мною більше! – як гостре лезо вдарили ці слова просто їй у серце. Сині очі потьмяніли, а кришталеві сльози полилися з них, немов великі краплі дощу. Лайла сіла на землю, все ще дивлячись услід тому, від котрого не очікувала такого сліпого вибору. Сіра нападниця з переможною посмішкою дивилася на неї. Розбійник загарчав, тож вона поспіхом відвернулася.

– Лайло, в тебе кров! Дуже болить? Треба швидко обробити…

– Ні, не треба: краще вмерти, ніж терпіти погляд розчарування, ненависті від того, кого кохала все своє життя… А біль… Хіба відчуваєш його, коли серце розірвалося на безліч шматків?...