Розділ 2. Сині очі та сіра тінь

На землю впали перші присмерки. Варя сиділа на лавці біля хати й заспокоювала малого Остапчика. На подвір’я, немов ті шпигуни, блискавкою прокралися дві маленькі тваринки, одразу ж наблизившись до господині.

– Пізно ви, хлопці! Вже скоро й спати час… – Остапчик знову захлипав. – Ну-ну, не плач, маленький. Все ж добре. Тато, напевно, вже близько! Скоро будемо бавитися разом… – у голосі в неї чувся смуток.

– Розбійнику, давай по відпрацьованій! Не дамо господині засмутитися! – той кивнув, підбіг до лави й зупинився біля самих ніг, де й сидів маленький хлопчик. Варвар розігнався, стрибнув на спину песику, що за два роки сильно виріс, й поставив перед малим свого пухнастого-пухнастого хвостика, крутячи ним з усією своєю вродженою артистичністю, щоб зацікавити дитину. Сам котик також удавав зацікавленість: тягнув до нього мордочку, обережно торкався лапкою, ступав ближче. Остапчик таки перестав хлипати, почавши сміятися й намагаючись спіймати пухнастого хвостика.

– Варваре, ти ж знаєш, чим це все може закінчитися, так? – поцікавилася Варя, усміхнувшись.

– “Та вже ж знаю…”

– Дякую вам, хлопці. Я вас так люблю!

Ось так минув вечір. Остапчик міцно задрімав: бабуся його заколисала, співаючи гарної колискової. Варя також вже лежала. Бабуся сіла біля неї та поправила теплу ковдру, накрила онуцю.

– Дитино, не засмучуйся… все буде добре. Напевно, щось у нього не вийшло…

– Так, знаю… все буде добре, – з очей полилися сльози. – Бабуню, чому я плачу? Все ж добре…

– Ну-ну, Варюню, – жінка ніжно пригорнула до себе дівчину, – то ти просто втомилася. Треба трішки відпочити, – на телефон прийшло повідомлення. – Ну що там?

– Каже, проблеми на роботі… “Завтра розповім”.

– Тоді будемо чекати завтра. А поки спи, добре, золотце?

– Бабуню, заспівай і мені колискової… бо не засну.

– Добре, сонечко, добре, зіронько моя. Слухай, – старенька тихо заспівала тої пісні, що колись давно-давно нею заспокоювала Варю. Дівчина майже одразу заснула. Бабуся поцілувала онуку й знову поправила ковдру. Знову захлипав Остапчик. Варя перевернулася на другий бік.

– Ну-ну, маленький, мамі треба поспати: мама втомилася. Тихенько, добре, зіронько? – немовби розуміючи все до останнього слова, хлопчик перестав рюмсати й дивився на бабусю з якоюсь виною в очах. – Не дивися так, дитино… ти точно ні в чому не винен.

* * *

– Хм-м… Схоже, Розбійнику, ми з тобою трохи погарячкували, коли допомагали пану “проблеми на роботі” миритися з нашою господинею.

– Ну, спочатку треба послухати хлопця… Може, дійсно в нього щось не вийшло сьогодні. Раніше ж такого не було.

– Так, ти правий… Щось я погарячкував. Завтра подивимося. А тепер час спати…

– А може, йти до коханої? – змовницьки підморгнув песик і усміхнувся.

– Да ну тебе!

– А що? Лайла ж чудова жінка, весела, розумна та ще й гарна яка!

– Ну… так. Вона дуже надійна й мила (особливо, як засоромиться…), а ще охайна.

– Так чого ж ти не скажеш їй цього?! Були б уже разом, ходили на побачення до тої покинутої комори, що біля річки, дивилися б на місяць і зірки серед ясного неба… Уявляєш, як гарно було б? А очі Лайли як світилися б від щастя! Синій вогонь!

– Не верзи ти дурниць! Як вона тобі так подобається, то й одружуйся!

– Е-е-е, малий, я трохи не з тої опери… Та й є у мене кохана. Невже забув, брате? – та Варвара вже й слід простиг. Він сидів на дереві біля подвір’я господині й думав про неї – синьоокого янгола…

 * * *

Наступного ранку, приблизно о сьомій, двері хати тихенько прочинилися. Хтось швидко зайшов.

– Чого це ти крадешся, як той грабіжник, дитино? – виглянула бабуся з кухні.

– Доброго ранку! Та звик вже тихо все робити, щоб дитину не розбудити: Остапчик у нас дуже чутливий. Як Варя?

– Я вирішила її не будити, тож ще в ліжку. Остапчик також молодець: не плаче, не вередує… Хоче, щоб мама відпочила.

– Який молодець, – усміхнувся Костик. – Може, Вам чимось допомогти?

– Розбійник ти… Мерщій біжи до дружини й дитини! А то я тобі за онуцю ого-го що зроблю! – показала вона кулака, проте усміхалася лагідно.

– Вже біжу, – він також усміхнувся й тихенько пішов до кімнати Варі. Дівчина ще спала, а ранкове сонячне проміння падало їй на обличчя. Остапчик не спав, проте й не галасував. Побачивши батька, мале намагалося щось радісно вимовити. Костик підійшов до колиски й нахилився над дитиною, трішки її повеселивши, а тоді приклав вказівного пальця до вуст, мовляв: “Тихо, малий: мама ще спить!” Тільки тоді вже обережно сів на краєчок ліжка й ніжно поцілував дружину в чоло.

– Коханий?... – тихенько мовила Варя в напівсні.

– Так, Варюню. Як тобі спалося, сонечко? – вона розплющила очі, трішки мружачись від яскравого сонячного проміння.

– Добре… Коли ти повернувся?

– Щойно. Приїхав першим автобусом.