Розділ 1. Повернення додому

Кожен знає, якими цікавими й веселими бувають історії про те, як хтось допомагає закоханим стати парою (особливо, якщо цей "хтось" маленьке руде кошенятко!), але чи знаєте ви, якою буде розповідь про перше кохання самої свахи? Саме зараз я розповім одну таку бувальщину про маленьку тваринку, яку всі ми добре знаємо. Отож, слухайте.

– Ой ле-ле! Дітоньки, зовсім зморило вас те місто, бідолашні! Здалася вона вам – та робота?! – бідкалася бабуся, зустрічаючи Варю з Костиком, що увійшли на подвір'я.

– І Вам доброго дня, бабусю! – швидко, але тихо привітався парубок, несучи на руках приспану дитину. – Так, Варю, ти відпочивай тут, погладь за мене Варвара з Розбійником, а я побіг.

– Костику, невже навіть не залишишся на обід?

– Та я був би радий, та робота не чекає… Ось тільки-но дружина закінчила з проєктом, вмовив швиденько їхати до Вас з малим, бо до вечора залишитися хотіла, на мене чекаючи, а ось я трішки не встигаю, але сьогодні завершу. Ой, згадав! Треба ж речі занести… зараз я… – за декілька хвилин він вже закінчив з тією справою та й, обійнявши й поцілувавши дружину перед цим (а як же інакше!), заскочив в автівку, що стояла біля подвір'я, й поїхав знову до міста.

– Ото працьовитий у тебе чоловік, нічого не скажеш! Невже так увесь тиждень?!

– Так… іноді й поїсти не встигає. Змарнів увесь.

– А сама ж яка?! За місяць не відгодуєш: худа, як соломинка!

– Не заперечую, пекельний тиждень виявився… То Остапчик вередує, то працювати треба.

– Та ж тобі відпочивати треба, онуцю! Нещодавно ж тільки правнука мені подарувала!

– Ну все-все, не будемо сваритися, бо наша крихітка знову вередувати почне.

– Давай мені малюка (потримаю хоч на руках, бо скучила ж за тиждень, ой скучила!), а ти лягай та й поспи бодай годину-другу!

– Так і зроблю, тільки спочатку привітаюся з малими бешкетниками.

– Ой ті шибеники… Зранку й до ночі бешкетують, гайсають по селі як навіжені, а коли кликати їсти чи ще щось – шукай вітра в полі!

– Та невже?... Зараз ми спробуємо… Розбійнику! Варваре! Чи чують мене малі шибайголови? – за мить на подвір'я закотився клубочок з рудого котика та песика, які, схоже, бігли наввипередки, але щось пішло не так… За ними тихенько забігла біленька кішечка із синіми очима, сором'язливо зупинившись біля котика.

– Ой, Лайло, ти також тут? Привіт, мої малесенькі! Ходіть сюди! – Варя приголубила кожного, навіть маленьку гостю з сусідньої вулиці. – Костик вам всім також вітання передавав. Але… чого це ви, непослухи такі, не прибігаєте, коли бабуся кличе?! Вона ж за вас хвилюється! Якщо ще раз почую, будуть непереливки маленьким пухнастикам та їх друзям, тож дивіться мені, – жартівливо пригрозила вона кулаком. Тваринки (Варвар і Розбійник) всім своїм виглядом показали серйозність щодо виконання наказу господарки.

– От і добре. Лайло, ти ж прослідкуй за ними, гаразд? А то ці шибайголови… Ну, ти розумієш. Все біжіть, – ті троє одразу ж щезли, неначе й не було тут нікого. – От же ж… Хитрі які!

– Та ж ви з зятем такими ж були ще не так давно… Кохання – то найкраще з почуттів!

– Бабусю, невже ж наш маленький котик так виріс? Неначе ж ось тільки вчора знайшла його…

– Та де там! Все ж таки, два роки вже минуло… Діти вже вивчилися, одружилися, правнука старенькій бабі подарували… Час так швидко летить!... Не пройде й кількох місяців, буде в нас ще одна (пухнаста) парочка!

– Та це ж чудово!

– Щось ми заговорилися… Бігом відпочивати, Варю! Давай-давай, бо знаю я тебе… Зараз ще заговориш мене! Пішли, – стара легенько доторкнулася до спини онуки. Вони зайшли до будинку.

* * *

– Так добре, що господиня приїхала! Тепер вдома буде веселіше!

– Розбійнику, ти ж навіть не оцінив ситуацію! Пам’ятаєш, що минулого разу було? Дитина знову буде галасувати й тягяти мене за хвоста! У господині буде зовсім мало часу для нас.

– Але ж…

– Я думаю, ми повинні бути дорослими… – тихенько заговорила Лайла. – Вашій господині буде ще важче, коли її улюбленці почнуть не слухатися й вередувати, як малі діти. Можливо, ви знову вигадаєте план, щоб таємно їй допомагати? Ну, як колись… Ви мені розповідали…

– А Лайла слушну пораду дає! Тільки знов забуває: наша господиня – то ТВОЯ господиня! Так, Варваре? – підморгнув песик по-змовницьки. Кішечка засоромилася, ховаючи очі.

– Дурню, дивись, що ти накоїв! Білосніжне хутро на обличчі аж почервоніло! Лайло, не слухай його, нісенітниці верзе… – почувши ті слова, подруга наче засмутилася трохи, але одразу ж схаменулася й зробила вигляд, що все добре. А далі тваринки знову пішли гратися й ловити метеликів.