Розділ 8. Порятунок

– Що тут відбувається, мій любий племінничку? Хто ця мила дівчина? – запитав на вигляд молодий чоловік у темному костюмі й білій сорочці, подивившись на парубка і дівчину поряд.

– Oh, excuse me, I don't understand him… Who's he? What's he talking about? – звернулася Варя до Костика, поглядуючи на його дядька.

– This is my boss. His name is Igor.

– Good day, sir… My name is Barbara! This small cat is too cute! I love him!

– Ти поясниш мені нарешті? – запитав Демон.

– Вибачте… Цю дівчину я зустрів у нас у селі. Вона приїхала з Англії, тому української не розуміє. Я запитав її, чи бажає вона взяти котика чи собачку (здається, вона трішки легковажна та й не на багато молодша)...

– Надурити мене вирішив? З якого такого дива іноземка поїде до вашої глуші?

– Невже Ви забули, що у нашому селі є відома пам'ятка? Саме через неї вона й приїхала до нас. До речі, вона згодилася взяти кота з превеликою радістю. От тільки до вподоби їй припав саме новенький, тож довелося придумувати історію, щоб пояснити його теперішній стан.

– Вона справді така дурна, що повірила тобі? Ну добре… Що там з грішми?

– Каже, що переведе на картку, тому я передав їй номер нашого рахунку. Домовилися на пристойну суму.

– А якщо бреше?

– Під мою відповідальність.

– Гаразд. Документи їй вручив?

– Ще ні, ось саме збирався вести до кабінету.

– Потім скажеш, як все пройшло.

– Звичайно… – Костик повів дівчину до іншого кабінету, де вони затрималися на декілька хвилин. Потім вже вийшли назовні. За ними ніхто не стежив.

– Варю, повертайся в село: якщо покладеш Варвара до мого рюкзака, пустять у громадський транспорт. Гроші візьмеш у моєму гаманці (він у кишені рюкзака).

– Як ми поїдемо без тебе?

– Не хвилюйся, зі мною все буде гаразд. Просто є одна незавершена справа. А тепер біжи. Скоро повернуся, – він усміхнувся й пішов до будівлі лише тоді, коли Варя дісталася автобусної зупинки.

Костик пішов до свого кабінету, де сьогодні потрібно було знову видалити деякі публікації та підкоригувати коментарі. Звісно ж, на думці в нього були зовсім інші плани.

Виконавши свою роботу, парубок ввів пароль, що поставив на одній з папок, й почав перекидувати її вміст на невеличкий носій. Це зайняло не більше десяти хвилин. Носій він вийняв з комп'ютера. Тепер залишалося найважче: покинути приміщення. Він відчував, що за дверима хтось є. Стукіт. Двері відчинилися.

– Чи не думав ти, дурню, що зможеш мене надурити? – запитав Демон.

– Звичайно, ні. Хіба я здатен на таку дурість? – до кімнати увійшло ще декілька дужих чоловіків.

– Що на флешці?

– Що? На котрій з них? – Костик вийняв з кишені з півдюжини носіїв.

– На кожній з них.

– Хм… Дай згадати… На одній коментарі, на іншій публікації, ще є декілька відео з камер спостереження, телефонних розмов. Ну, ти розумієш. Як гадаєш цього буде достатньо?

– Дурень! Вважаєш, можеш так просто мене здати? Тобі ж також дістанеться! Хоча, чого це я гарячкую. Хлопці, приберіться тут, а то сміття розвелося ціла купа… знайдеться працівник і від тебе кращий.

* * *

Вийшовши з приміщення дядькової контори, Костик одяг капюшон своєї сірої худі й швиденько пішов до найближчого поліцейського відділку, що знаходився в тридцяти хвилинах пішки. Коли увійшов, одразу ж підійшов до чергового й пояснив йому всю ситуацію.

Близько години минуло з того часу, можливо, навіть більше. Хлопець відчував пекельну втому, проте повернувся до того місця, де припаркував мотоцикл. Коли вже сідав, погляд ненароком зупинився на автобусній зупинці. Варя також побачила його, тому швидко підбігла.

– Ти чому така неслухняна, Варю? А якби щось трапилося?

– От дурненький! Невже справді сподівався, що ми поїдемо додому без тебе?

– Так, я справді дурень, – усміхнувся Костик. Дівчина обережно зняла його капюшон.

– Тебе били?! Сильно болить?

– Та ні, все добре. Їдьмо вже додому, гаразд? – саме тоді під'їхала машина поліції.

– Добре, але… Варвару може не сподобатися такий гучний звук…

– Ми з ним вже познайомилися, так, друже? – запитав парубок, трішки погладивши руду голівку, що висунулася з рюкзака. – Можемо й на автобусі додому (бо пішки буде довго…), але це трішки небезпечно з огляду на те, що якраз почнеться пора-пік. Тиснява…

– Ти правий. Потерпиш, маленький? – кошеня тихенько нявкнуло. Костик з Варею повдягали шоломи (а дівчина ще й наплічник на спину) й поїхали додому.

Коли були вже вдома Варвара нагодували й поклали відпочивати у ліжко. Розбійник підстрибував від щастя.

– Ти по-вер-нув-ся, дру-же!

– Ти або застрибуй сюди, або сиди там, бо мені зараз погано стане! – бідкався рудий. Потім песик все ж таки застрибнув на ліжко й довго лизав котика, попри його пручання.