Розділ 7. Правда

Наступного дня Варя була біля бабусі, допомагаючи їй по господарству. Розбійник грався з метеликом біля своєї будки, а Варвара ніде не було видно. Несподівано песик лишив метелика в спокої й повернувся до хвіртки, висторбурчивши вуха.

– Що таке, Розбійнику? У нас гості? – запитала бабуся, проте той не відреагував, кинувшись геть з подвір’я. – Хм, що ж це він…

– Що сталося, бабусю? – Варя виглянула з вікна будинку (вона саме готувала).

– Розбійник дивно себе поводить. Ось тілько що чкурнув з двору, наче його сто ос ужалило!

– І справді дивно. Вже обідати час, а я й Варвара недокличусь… Що ж воно таке?

– Нам, людям, тварин не зрозуміти… Почекаємо трохи, а тоді вже будемо сідати обідати, гаразд?

– Так, звичайно.

З годину вони чекали, поки повернувся песик, а в зубах він ніс нашийник. Розбійник поклав перед господинею того нашийника й подивився на неї такими сумними очима, що, здавалося, зараз же з них почнуть бігти гарячі сльози. Тварина була у відчаї. Варя присіла біля того нашийника й відчула, як в серце влучила холодна стріла страху: його носив Варвар. Оглянувши Розбійника, дівчина зрозуміла, що песик знесилений, начебто біг швидше за вітер цілу годину.

– Бабусю…

– Ходи сюди, дитино, – старенька пригорнула онуку до себе, лагідно погладжуючи її по голові. Ще за хвилину біля хвіртки з’явилася нова постать.

– Костику, що з тобою сталося, дитино? – виглядав парубок так, наче біг сюди що є сили.

– Я таки запізнився, вибачте мені… – мовив він, коли трохи перевів дух. Варя відчула, як всередині все холоне, проте намагалася стримувати лють, що морозила серце.

– Що ти таке кажеш, поясни?

– Я знаю, куди забрали Варвара, – дівчина здригнулася: так загадково й ненависно пролунали ці слова.

– Як же ти можеш знати? – спитала вона.

– Ось, – він показав їй щось у телефоні.

– Але ж… Хто це написав?

– Ваша сусідка, – холодно подивився він у той бік. – Я збираюся його звільнити. Можливо, не буду відповідати на дзвінки декілька днів.

– Костику, поясни вже, як ти здогадався, де шукати зниклого лише по оголошенню в соцмережах? Там сказано лише, коли приїдуть забрати, а не…

– Розумієш… Так склалося, що я працюю на людину, що займається цими викраденнями. Тому й знаю, куди треба їхати. Можливо, розповім пізніше. Бувайте, – юнак хотів йти, проте Варя підбігла до нього, схопивши за лікоть.

– Стривай! Я піду з тобою. Все ж таки саме я його господиня…

– Ти готова мені довіритися?

– Так, готова.

– Гаразд. Тоді біжи переодягнися у щось більш менш “сучасне й модне”. Я скоро повернуся.

– Обіцяй, що не підеш один…

– Обіцяю, – вона відпустила його й пішла переодягатися.

– Онуцю, може, хай Костик сам піде?... Ти ж сама знаєш, що може стати недобре, якщо будеш чути, як він говорить. Це ж може завадити, так? – спитала бабуся, коли дівчина вийшла зі своєї кімнати.

– Я відчуваю, що зможу допомогти… До того ж Варвара я люблю більше, ніж лютую біля Костика. Можливо, через хвилювання за нього я можу трішки себе контролювати? – зовні почувся звук мотоцикла, шо під’їхав до хвіртки.

Варя з бабусею дуже здивувалися, коли побачили Костика “за кермом” (у шоломі його взагалі впізнати не можна було).

– Готова? – поцікавився парубок.

Старенька обійнялася з онукою (підійшла й до хлопця, звісно) та й побажала успіху. Розбійник вибіг з будки. В очах песика господиня бачила, що він хоче їхати з ними. Варя почухала його за вушком і пообіцяла, що вони повернуться вже з Варваром.

Сівши позаду Костика, дівчина обвила руки навколо його поясу (звичайно, парубок вдягнув їй шолом, котрий у нього був прозапас).

– Тримайся міцніше, – двигун завівся. Юнак відштовхнувся від землі. Вони рушили, а бабуся тричі їх перехрестила й довго ще читала молитви їм услід.

Минув деякий час.

– Не знала, що ти їздиш на мотоциклі…

– Довелося навчитися.

– Ну… то розповіси мені детальніше, що тут відбувається?

– Що ж тут розповідати… Ми їдемо погостювати до мого дядька – демона у людській подобі! Справа в тому, що він і Демон, про якого ти завжди питала – одна й та ж людина.

Він виловлює безпритульних (або й ні…) тварин та продає їх з підробленими документами (довідками про щеплення, наприклад). Пощастило тим тваринам, що їх перекупили, бо тих, що не принесли ніякої користі він заморює голодом, а тоді викидає на звалище як нікому не потрібне сміття.

Я мушу працювати на нього й підчищати репутацію його бізнесу (видаляти негативні відгуки, слідкувати за соцмережами), бо… В іншому випадку не знаю точно, чи зможу забезпечити своє навчання самотужки.

Ти, напевно, зараз відчуваєш відразу, так? Вибач, я не міг тобі розповісти до цього часу, бо хотів би зібрати достатньо доказів, щоби нарешті покінчити з Демоном. Сподіваюся, що поліція допоможе.