Розділ 4. Сповідь у місячному сяйві

Дівчина вже лежала в ліжку, коли Варвар тихенько застрибнув на нього, з'явившись перед самим обличчям господині.

– Маленький, ти прийшов, щоби перевірити, як я почуваюся? Костик казав тобі, так? Я чула, – вона почала його пестити. – Можу я щось тобі розповісти? Ти ж розумієш, так? Костик навіть говорив, що ви з Розбійником поводите себе, як справжні агенти-шпигуни, уявляєш? Так кумедно, справді? – дівчина усміхнулася. Кошеня схилило голівку набік.

– То послухаєш мене? – рудий вмостився біля неї так, щоб господині було зручно його гладити, немовби погоджуючись слухати. – Дякую, Варваре.

Наша історія почалася дуже давно, коли перед першим класом школи в село прибув маленький хлопчик (звичайно, ми були однолітками) з якимось дядьком. Другий рано вранці їхав до міста, а повертався чи то пізно ввечері, чи то через декілька днів, та й до малого ставився не дуже.

Ох і дивним був той хлопчик! Ніколи сам не починав розмови, але відповідав на запитання так, ніби всередині вирує торнадо зі слів, які потрібно вимовити саме в цю секунду! Але так було лише перший тиждень. Потім вже ми познайомилися (всі діти в селі й той хлопчик).

Його звали Добренко Костянтин. Він був дуже веселий і добрий, а також справедливий. Виявилося, що ми з ним потрапили до одного класу. Ще тоді він вразив всіх своїми знаннями, поведінкою.

Молодша школа промайнула швидко, наче хтось перегорнув сторінку в книзі. Так само можна сказати й про середню та старшу… Я закінчила школу з золотою медаллю, проте ні для кого не було секретом, що це тільки завдяки найкращому учневі нашої школи.

Він ніколи не отримував оцінки, нижчої за одинадцять, а також добре розумів, як правильно використовувати свої знання у житті. Багато хто вважав, що він просто народився з таким хистом (легко засвоювати новий матеріал), але я знаю, скільки часу Костик просиджував за додатковими заняттями у себе вдома.

Вчителі поважали його: тільки до нього зверталися вони на повне ім'я. Ніколи в класі не чулося: «Добренко!» – як було з іншими. Тільки «Костянтин». За рік він побив рекорд нашої школи за кількістю перемог на всіх можливих олімпіадах (як районних, обласних, так  і всеукраїнських).

До того ж у нього були успіхи й у спорті, як незвичайно це не виглядало б. Від імені нашої школи він брав участь у різних конкурсах, навіть обласних. Крім усього цього, його небезпідставно вважали вродливим, тому популярності серед дівчат не бракувало. Я дуже раділа тому, що саме мене він вважав товаришкою, навіть пишалася цим.

Насправді ж мої почуття трішки відрізнялися від тих, що показувала іншим… Я кохала його ще з середньої школи. Він завжди мене захищав (були випадки, коли я не мала змоги зробити це сама) й був на моєму боці, як і говорила бабуся.

На випускний ми пішли разом. Тоді він був особливо мовчазний, що здавалося дивним. Додому мене відвів саме Костик (всі його так називають, хоча спершу він, здається, навіть ображався). Наступного ранку він освідчився, тож ми почали зустрічатися. Потім пішли в один університет (насправді, у нього були інші плани, але він змінив їх, щоби залишитися разом).

Останні три роки були найщасливішими в моєму житті, якщо не враховувати перший місяць літа… Хоча проблема з'явилася трішки раніше. «Подруга» просила його допомогти з заняттями ще місяць до тих подій. Мій Костик – добра душа, тому відмовити не зміг. Да й хто міг подумати, що все піде шкереберть, якщо не показати їй на двері!

Отож, один раз на тиждень він допомагав їй, а тоді швиденько біг до мене. І все було б добре, якби одного разу, коли ми вже повернулися додому, вона знову не попросила б про допомогу.

Він розповідав їй щось про рослини, коли я підійшла. Між нами було десь десять метрів відстані. Потім вона сказала, що втомилася, почала говорити якісь нісенітниці, а коли побачила мене, поцілувала його в уста… Він сидів спиною до мене, тому я не могла бачити, як він пручався й відштовхнув її.

Емоції – згубна штука, коли їх не контролюєш, особливо негативні. Я побігла геть, навіть не вислухавши його, а потім вже було пізно. Вона крутилася навколо нього й не давала змоги поговорити, як би сильно Костик не гнівався. Натомість я стала відчувати, що сили мої хтось забирає.

Сьогодні ми помирилися, проте вона знову встромила свій ніс, куди не слід. Після того, як я пішла, зрозуміла, що запис її змонтований, несправжній (інтонація часто різнилася, та й більшу частину звуки на фоні вказували на ніч, а іноді на день). До того ж слова Костика на цьому записі мені зовсім не зрозумілі.

Я не знаю, кому, коли й за яких обставин він їх говорив, але на серці стало холодно, немовби воно мені ніколи не належало, було чужим. Коли повернулася, вона надіслала мені ще декілька записів. Здається, вони навіть не голосом Костика заповнені…

Коли він хотів пояснити все, у голові наче якась інша людина заговорила: «Ти не почуєш цих слів… Він тебе не кохає! Серце його належить іншій!» А тоді я зомліла, хоч і продовжувала все чути. Бідний Костик! Він так перелякалася, напевно… – цієї миті у вікно хтось постукав. – Ось тільки згадала, як вже тут як тут! – вона усміхнулася, відкривши вікно.

– Ти не вставай, Варюню, відпочивай краще. Як почуваєш себе? – схвильовано запитав парубок з турботою у голосі.

– Вже краще, не хвилюйся, добре? Бабуся передала твої слова, коханий, а Варвар ось піклується про мене, прийшов навіть вислухати.