Розділ 2. Пухнаста варта та підступна «Змія»

Цілий день пухнастик бавився з метеликами, ниточкою, знайомився з новим подвір'ям та його мешканцями (були тут і кури, і гуси, і качки, і кролики, і навіть маленький песик, котрого звали Розбійник, бо ж він тільки те й робив, що бавився й іноді потрапляв у якісь халепи, звісно ж, ненавмисне) досліджуючи кожен куточок.

Дівчина допомагала старенькій, водночас міркуючи, яке ім'я дати маленькому пухнастику. Бабуся підказувала також.

Абрикосик, Рудий, Васька, Вогник, Бублик, Лютик, Тигра – різні клички приходили на думку, проте, здавалося, вони не підходили маленькому пухнастику, непосидючому та кумедному.

– Варвар! – несподівано долинуло з сусіднього подвір'я. Кошеня блискавкою вилетіло з-під огорожі й дременуло до хати.

– Що сталося, люба сусідко? – поцікавилася бабуся.

– Якесь руде нахабне кошеня зловило метелика, якого вже годину полював мій Любчик! – жінка тримала на руках велетенського огрядного рудого кота з метеликом у роті.

– Вибачайте вже, ми лишень на хвилинку відвернулися, а воно вже у Вас! – сусідка пішла до хати.

– Варвар і Розбійник… Здається, це вже занадто! – засміялася дівчина, взявши пухнастика на руки.

– На мою думку, чудове ім'я: вони будуть найкращими друзями, – пролунав раптом лагідний голос парубка, що, ніжно усміхаючись, підійшов до неї.

– Костику, нарешті ти прийшов! Онуця моя вже зовсім похнюпилася, – дівчина відчула, як спалахнули її щоки.

Кошеня зістрибнуло з рук й підбігло до парубка, кружляючи навколо нього, немов би намагалося оцінити, чи підійде він господарці. Песик також виглянув з будки.

– Доброго дня, бабусю, – весело привітався Костик. – Варю, підеш зі мною на прогулянку?

– То це зараз так називається? – усміхнулася бабуся. – Ідіть, дітки. До вечері повертайтеся!

– Добре, бабусю, – Варя пішла з парубком. Кошеня підбігло до будки песика.

– Розбійнику, ходімо за ними!

– Але ж спека…

– Ходімо, кажу! Це ж цікаво!

– Ну, добре, – тваринки побігли за господинею.

Ті не розмовляли: мовчки крокували вперед. Шпигуни тихенько бігли позаду: спершу кошеня, а потім вже й песик.

– Варю, вибач за все, що трапилося впродовж цього місяця… Я вже сказав їй, щоб не підходила до нас і на гарматний постріл. Чи можемо ми повернутися до тих стосунків, що були попередні три роки? – тихенько мовив парубок, благально дивлячись на Варю.

– Ні, – мовила дівчина, а Костик жахнувся, – можемо лишень зробити їх ще кращими, добре? – вона усміхнулася.

– Звичайно! – його радості не було меж. – Ти, справді, мені пробачиш?

– Вибачатися мала я… Чи, може, це ти не дав мені нічого пояснити?

– Який же я після цього чоловік? – абсолютно серйозно мовив Костик.

– Найкращий! – в наступну мить Варя побачила, як коханого обплітають дві руки-змії: це підбігла “подруга”, обійнявши його ззаду. – Любий, мені було так прикро чути, що ти хочеш мене покинути, але… я зрозуміла, що то був тільки жарт! Чи ж ти покинеш мене після того, як говорив таке? – вона дістала свій телефон, увімкнувши запис.

“Ти прекрасна… люба… прекрасна, як янгол! Я давно вже хотів тобі це сказати… люба… та боявся. Якщо чуєш мене зараз, зроби вигляд, що спиш, будь ласка. Кохаю тебе… люба…” – почувся тихенький парубочий голос.

– Костику?... – більше Варя нічого не могла сказати. Цього разу вона не хотіла робити ту саму помилку, тому терпляче чекала, поки коханий пояснить.

– Це мій голос, але… – нічого після цього Варя вже не чула: сльози бігли їй з очей, проте дівчина не пішла одразу додому.

– Вибач, я не почула твої останні слова, коханий… Повтори, будь ласка, – у неї в очах горіло полум'я надії.

– Варю, ці слова…

– Що ти ще намагаєшся зробити, аби завадити нашим стосункам? Я вважала тебе подругою!

– Помовч! Які ще стосунки?! Відчепися від нас! Дай нам спокій!

– Я піду, – тихо мовила Варя. – Буду чекати вдома, Костику. Я все ще вірю тобі, просто пам'ятай про це, – дівчина пішла додому.

– Варю!

– Любий, чи не надто добре ти граєш свою роль сьогодні?

– Йди звідси! Щоб очі мої тебе не бачили!

– Але чому? Я буду кращою дівчиною для тебе, ніж вона!

– Хіба не я маю вирішувати, хто для мене буде кращою? – він швидко побіг додому.

Декілька хвилин до цього. Тваринки тихо бігли за господаркою, коли це з'явилася “подруга”.

– Розбійнику, ховайся в кущі! – мовило кошеня, і вони заховалися, виставивши тільки голівки (спочатку кошеняти, а над нею вже й песика).

– Вона змусила нашу улюблену господиню плакати! – спалахнув Розбійник. – Зараз я їй!...

– Тихо, заспокойся! Чи ти хочеш, щоб вона за тебе хвилювалася, коли вибіжиш до тієї божевільної? Я від неї півгодини бігав!

– Але… що ж тоді робити? Вона йде, вона йде!