Розділ 1. Гіркота розлуки та перше «мяу»

Літній сонячний день. Як завжди цієї пори року в маленькому селі було спекотно, особливо зараз, опівдні. Вона знову походжала невеличким садом, що розтягся зеленою стрічкою зовсім близько біля її будинку. Так-так, це був саме сад, хоча іноді дівчині здавалося, що він більше схожий на ліс.

Дерева велично стояли обабіч стежки, тихенько перешіптуючись своїм зеленим листям. Пташки весело щебетали, і взагалі погода була пречудова, – все для гарного настрою, проте у неї на душі скребли кішки.

Вже майже місяць тому вона посварилася з ним – своїм коханим. Знову й знову приходячи сюди, дівчина все дужче відчувала тугу за тими щасливими годинами, що вони разом провели навчаючись в університеті та й взагалі за час їхнього знайомства.

Справа була в тому, що вони були друзями з дитинства, а вже по закінченні школи той освідчився їй. Ось вже третій рік горів вогонь їх кохання, проте все зіпсувала ця сварка. Дівчина готова була б і зараз кинутися до нього в обійми й просити пробачення (саме вона не дала йому змоги пояснити ситуацію), проте кожного разу біля коханого з'являлася ще одна їх спільна знайома, що саме через неї і посварилися. Вона не давала дівчині змоги навіть підійти. Так, навіть зараз вони, напевно, проводять час разом…

Серце відчувало, що парубок кохав саме її (атож, він кожного дня приходив по декілька разів), проте та дівчина знову й знову перешкоджала їх розмові, а той занадто «м'якотілий», як каже бабуся, щоби відігнати її геть. Щоразу, коли вона бачила його, серце тріпотіло у грудях від кохання, але водночас й кам'яніло від ненависті… ненависті до нього й особливо до себе.

Так, вона, безумовно ненавиділа себе. Дівчина також не могла нічого зробити, хоч і намагалася, тож, за словами бабусі, вони були ідеальною парою. З одного тіста ліплені, як кажуть у народі. Іноді їм все ж таки вдавалося побути наодинці. Але… всі теплі слова, що їх плекала у своєму серці дівчина, неначе розчинялися, зникали без сліду. Залишалася тільки ненависть. Ненависть до себе, яку вона не могла втримати, тому й зривалася на бідолашному парубку, що дивився на неї сумними очима.

«Може, тобі пороблено, любко? – непокоїлася бабуся. – Цілісінькими днями ходиш (якби ж то похмура й невесела!) як нежива. Поглянь-но як схудла! Зів'яла, неначе квітонька, що про неї забули піклуватися…»

Вона намагалася усміхатися й жваво братися до роботи, проте старенька знову й знову сумно дивилися: занадто добре ж бо вона знала свою онуку.

Роздуми її сполохала несподівана поява: просто з кущів швиденько вибігло маленьке руде кошеня, кинувшись до неї й налякано нявкнувши, і подивилося великими очима, немов шукаючи порятунку. Дівчина обережно підняла пухнастика, лагідно гладячи. Тварин вона любила, як і бабуся. Кошеня тихенько замуркотіло, заплющивши оченята.

– Я гадаю, не треба полохати тварину… Вона ж бо, напевно, чиясь, – почувся знайомий голос зовсім близько. Вона міцніше притисла пухнастика до себе.

– Але ж вона така гарненька! Я хочу її потримати!

«Краще б я не чула цього голосу…» – подумала дівчина, й хотіла піти геть, проте з кущів вийшли дві людини.

– То ось де ти, маленька… Ой, привіт, подруго! Ти знайшла цю бідолашну кицьку?

– Взагалі-то, це він.

– Справді ж вона гарненька, так? – не вгавала «подруга», зовсім не звертаючи увагу на зауваження. – У неї немає господаря…

– Вибач, але це не так: він мій улюбленець.

– Справді? – та аж рота відкрила. – Що ж тоді тут робить? Як звуть? Коли ж ти її додому привела?

– Це він, не плутай: у кішок навіть мордочка інша. Я ще не назвала… Ось тільки нещодавно принесла додому, хотіла назвати, а кошеня втекло. Ми підемо додому, – дівчина пішла в інший бік.

– Стривай! – почулися навздогін парубочі кроки.

– Любий, але ж ти ще не показав мені ту рослину… ну як її?...

«Любий?... Навіть так…»

– Не називай мене так, будь ласка. Ти чудово знаєш, що я кохаю іншу! – він знову пішов, проте коханої вже ніде не було видно.

Дівчина швидко крокувала селом, раз по раз змахуючи гіркі сльози. Кошеня відкрило оченята й сумно нявкнуло.

– Що таке, маленький? Вибач, не сумуй, добре? Все буде гаразд. Зараз підемо додому, познайомимося з бабусею. Нагодуємо тебе, а потім назвемо, згоден?

Декілька разів пухнастик ніжно провів маленьким язичком по її щоці так, що було лоскітно. Сльози дівчини минули, а вона усміхалася, лагідно притискаючи маленьке створіння.

Звісно ж, бабуся була рада новому мешканцю їх подвір'я, особливо після історії знайомства пухнастика з онукою.

– Бідолашна тваринка! Скільки ж та пришелепкувата бігала за тобою?! – запитувала старенька.

Кошеня нагодували свіжим молоком.