-26-

Нас із Міке провели до бібліотеки, туди ж подали вечерю. Я не стала перевіряти, чи наказав Лодо охороняти двері, аби я не втекла, оскільки була впевнена: так воно і є. Міке вернув носа від людської їжі, але я суворо вказала йому на хліб і сказала:

-Якось мені дістався в друзі ожилий небіжчик, який відмовлявся від їжі, мовляв, це йому не до вподоби і неодмінно занапастить. І що ж? Виявилося, що він сам не знав до пуття, що з цього вийде. Усе грозився, нібито неодмінно збожеволіє і вб'є мене, проте ж, дивись: я жива. А він, до речі, вдруге мертвий, але це вже точно не тому, що з'їв шматочок хліба і випив вина. Тож не думай, наче я не вмію поводитися з вашою зачарованою братією!.. Їж та згадуй, як це - бути людиною!

Сама ж я чекала на опівніч, крутячи в руках монетку зі шнурком. Мені потрібно було багато що обміркувати, і знайти правильні слова, щоб отримати слушну пораду. Втоми я майже не відчувала - така доля всіх, хто зв'язався з магією: спочатку багатство дару паморочить голову, сили здаються безмежними, витрачай їх направо і наліво, не шкодуй!.. І що більше витратиш у запалі - то більшим буде твій борг і тим раптовіше тобі про нього нагадають.

Перебинтувавши руку, яка, до слова, тепер майже не боліла, я змусила себе трохи поспати, давши Міке наказ охороняти двері. Рівно опівночі я прокинулася, відчуваючи надзвичайну ясність у голові й легкість у тілі, і вирушила на зустріч із прадавнім володарем замку, прихопивши з собою лампу й ножа. Міке йшов слідом, нечутно і невидимо, як це годилося відданому охоронцеві.

Як я й сподівалася, сьогодні вночі пан Казіро святкував повернення у свої володіння з більшою пишністю і радістю, аніж це вийшло в людей. Столи-камені були накриті в тій самій зруйнованій вежі, де колись знайшли мене в безпам'ятстві. Миші та щури з великою пошаною поступалися мені дорогою, сови дружно вітали урочистим уханням, як почесна варта. Павуки швидко і вправно обплели мою голову подобою вінця з найтоншого павутиння, яке з кожним моїм кроком дедалі багатше прикрашали блискучі крила метеликів і бабок, що були заховані в тутешніх коморах з минулого літа, - і, повірте, такої осяйної невагомої корони не було в жодного правителя людського світу!..

Пан Казіро чекав на мене, велично сидячи на троні, складеному з крихітних кісточок. Якби я не бачила на власні очі, як повільно і болісно гинула його колишня оболонка, то подумала б, що він анітрохи не змінився від колишніх часів: його шерсть лисніла у світлі зеленуватих вогників, вуса були густими та довгими, а вже накидка з монет блищала чистим золотом - жодного мідяка.

А крім того, сьогодні дух замку був не самотнім - у нього з’явилася супутниця, рівна йому за статком і родом. Я з подивом, але без зусиль упізнала лісову діву, якій колись віддала знак влади хранителя підземель. Ось вона перемінилася, ще й як! Зрозуміло, тепер їй не личили звичні лісові кольори: зелень мохів, рижина осіннього листя, чорнота старої кори. Усе це зникло, зблякло в непроглядній темряві її нинішніх володінь. Молочно-білою стала її шкіра, прозорими й сріблястими - очі, сірим, як старий камінь, - волосся, зуби здрібніли й загострилися, і вона залюбки показувала їх, безперервно усміхаючись власним думкам і люб'язним словам свого сусіда. Монета, що дала їй право на владу в тутешніх підземних ходах, прикрашала бліду тонку шию і сяяла яскравіше за місяць.  Рука об руку сиділи вони з Казіро, посміхаючись одне одному - і я зрозуміла, що вперше за багато сотень років між світом замку і підземель встановилася справжня дружба.

-Доброї вам ночі, - привітала я їх, схилившись. - Я Йоль, племінниця лікаря. Ви пам'ятаєте мене?

-Як мені не пам'ятати тебе, людське дитя? - прошелестів голос пана Казіро. - Тут кожен знає, що ти вбила відьму, яка колись зазіхнула на моє життя, і тому тобі до самої смерті присуджено бути бажаною гостею в моїх володіннях.

-І в моїх, - додала діва підземель. - Але ми просимо тебе не кликати до столу перевертня, створеного чаклунством рудої відьми. Ця істота ворожа не тільки до світу людей, а й до світу духів.

-Дякую вам, - відповіла я, ще раз кланяючись. - Міке не може розлучитися зі мною, але, гадаю, якщо він тихенько постоїть біля дверей, то нікого не обтяжить - у людській подобі він був вельми вихованим юнаком, а гарне виховання не зіпсуєш ніякою магією. Для мене було великою честю розділити з вами скорботні події, і найбільшою радістю - спільно зустріти настання нових часів.

Духи обдарували мене прихильними посмішками, і я зрозуміла, що все ще не втратила вміння поводитися пристойно у вищому колі нелюдів.

-Воістину так, магія повертається, - погодився пан Казіро. - І істоти старого світу, і люди відчують ці зміни. Але чи буде цей вік славним? Чи не почнеться занепад одразу ж після розквіту?

-Про це я й прийшла з вами поговорити, - сказала я, вірно вгадавши, що тамельнські хранителі чекають запитань, бажають на них відповідати і запросили мене зовсім не через просту люб'язність.

Присаджуйся, - хором сказали духи, і тут же для мене казна-звідки з'явився стілець - хвала богам, міцніший за той, з мишачих і пташиних кісточок. Вкотре я подумала, що нелюди поводяться зі мною набагато приязніше за людей, і без жодних сумнівів сіла за стіл, намагаючись не роздивлятися частування надто пильно, бо порівняно з ним навіть почастунок Уни виглядав апетитно.

-Ми знаємо, яка гірка твоя доля, - зашепотіли духи, нахиляючись до мене по черзі, і я майже відразу перестала розуміти, хто саме з них говорить.