-24-

Тим часом ми, проминувши тихий і млявий Тамельн у вечірніх сутінках, опинилися  біля воріт герцогського замку. Вони були прочинені, одна стулка перекосилася, а між камінням пробивався колючий бур'ян, нині пожухлий і почорнілий. Худі бродячі собаки, що вовтузилися посеред двору, злякавшись нас, з вереском розбіглися, залишивши обгризені кістки - і я б не заприсяглася, мабуть, що кістки ці не були людськими.

Брудний, обірваний конюх вибіг до нас, похитуючись від слабкості - слуги в замку все ще лишилися, але перетворилися на власні тіні. Уна не була дбайливою господинею і навряд чи звикла думати про те, чим годується її челядь. Цілу зиму Тамельн і замок прожили під владою рудої відьми, і не думаю, що в історії міста траплялися часи темніші й страшніші. Уна більше не ховалася під личиною сестри герцога, та й хто міг здивуватися тому, що пані Лауреса змінилася? Ледь живі, до крайності виснажені люди були зосереджені тільки на страху, з якого тепер складалося їхнє життя.

Бліді мовчазні служниці поспішили на поклик Уни, яка розпоряджалася ними так вільно, немов ні герцога, ні герцогині вже не було в живих. Галереї і зали тонули в напівтемряві - нікому було запалювати свічки і смолоскипи, і навіть кухонне вогнище давно вистигло - одним богам було відомо, як виживали мешканці замку весь цей час.

-Але комори майже порожні, - тихо відповіла одна зі служниць у відповідь на накази Уни.

-Тоді до столу подадуть твоїх діточок! Одного засмажать, а другого запечуть, та й усе, - відповіла розгнівана відьма. - Мені немає діла до ваших негараздів! Я бажаю, щоб до опівночі у великому залі був накритий святковий стіл, за яким сидітимуть герцог і герцогиня, а також наші почесні гості. Невже ти посмієш осоромити мене перед такими поважними персонами?!!..

І вона розсміялася, змірявши мене глузливим і божевільним поглядом.

-Можеш не чепуритися, - сказала вона, потріпавши мене по щоці. - Я настільки ласкава, що дозволю тобі бути присутньою на моєму бенкеті в дорожній сукні. Бруд тобі до лиця. До того ж, все одно до ранку ми знову будемо в дорозі.

Раніше б я подумала, що неодмінно помру від втоми і болю - подорож з відьмою, яка не помічала голоду і холоду, виснажила б сили будь-якої людини. Але тепер я шкодувала тільки про те, що не померла дорогою до того, як побачила порожній і тихий Тамельн. Відьма, яка читала щось у моєму обличчі, задоволено посміхнулася, і повернулася до Хорвека.

-А ось нам із тобою слід пишно вбратися, адже сьогодні наше свято, - сказала вона, а потім прикрикнула на служниць:

-Швидше, швидше! Готуйте найкраще вбрання для мене і мого нареченого! Та покличте герцога з герцогинею - нехай готуються до опівночі належним чином. Скажіть їм, що я познайомлю їх зі своїм нареченим. Як же вони зрадіють!

Промову свою вона закінчила, вже піднімаючись широкими сходами. Хорвека вона вела за руку, а Міке слідував за нею, не чекаючи наказу - і так було зрозуміло, що він завжди має бути при своїй господині. Служниці, знітившись, розійшлися, не сказавши одна одній жодного слова.

Я залишилася одна, в порожній темній кімнаті, де неохайно й чадно догорало кілька поганеньких свічок - раніше б у герцогському домі нізащо б не дозволили палити таку гидоту!..

Ноги мої не були скуті, двері не були замкнені, і жодна жива душа, мабуть, не стала б мене зупиняти, якби я вирішила втекти. Але весь світ, який нещодавно здавався таким величезним, тепер звузився до розмірів брудного кута, куди я, непомітно для самої себе, відступала, поки не вперлася спиною в холодну стіну. Не чуючи й не вбачаючи нічого перед собою, я опустилася на кам'яні плити підлоги й завмерла, схилившись і обхопивши голову руками. Так я чекала опівночі, відчайдушно боячись того, що Хорвек більше не згадає про мене. Утім, що за біда? Забуде він, так не забуде Уна - і я все одно потраплю за святковий стіл.

Однак, він сам прийшов по мене.

-Йоле! - покликав неголосно його голос, і я поворухнулася, раптом зрозумівши, що давно вже не відчуваю ні рук, ні ніг.

-Йоле, вже час! - голос пролунав ближче, і Хорвек допоміг мені піднятися.

У напівтемряві я не могла до пуття розгледіти його, але розуміла, що він зараз, напевно, вдягнений як справжній вельможа, Уна нізащо б не дозволила вчинити інакше цієї ночі - такої важливої для честолюбства відьми. Срібне й золоте шиття, оксамит, шовк мерехтіли в напівтемряві, і очі Хорвека сяяли, як найчистіше золото. Мабуть, цей одяг належав Огасто, але тепер бідний безпам'ятний принц був лише іграшкою, рабом відьми, і вона сама вирішувала, чим його нагородити, а що відібрати. Сьогодні вона забрала його найкраще вбрання і віддала Хорвеку, а завтра - забере трон. Або дружину. Або життя. Ох, дурний Лодо! Хіба можна вірити чародіям, навіть якщо вони обіцяють допомогти тобі й помститися твоїм ворогам?.. Хіба не так вчинила дурна Йоль, коли сподівалася на допомогу Хорвека?..

-Вставай, Йоле, - говорив тим часом Хорвек. - Тобі не годиться пропускати сьогоднішній бенкет - сама знаєш. Ти маєш бути там по праву.

Я завмерла, відчувши в його словах щось дивне, але більше він нічого не додав, лише подав мені руку і повів темними галереями, наповненими відгомонами пісні, що була мені добре знайома - десь там, попереду, чекала на нас Уна. І - дивна річ! - мені здалося, що співу її наслідують навіть камені замку, відлунням повторюючи тужливі й страшні рядки. Все тут тепер належало їй - ці стіни слухали нас, дивилися на нас, були крижаними, як її серце!..