-23-

-…Ти бачив принцесу, небіжчику? Скажи - вона ж і справді гарна? Такої красуні не бувало ще в Лаегрії, і її батько, напевно, шаленів від щастя, коли бачив, як мало-помалу проявляються нові риси в обличчі колишньої незугари. Краса прийшла до неї не відразу, інакше б люди запідозрили щось лихе. Ні, вона гарнішала потроху, і тепер зовсім не пам'ятає часів, коли її звали маленькою бідолашкою, якій не пощастило з'явитися на світ непоказною, немов сіра мишка. Але душа її залишилася колишньою - тихою і невиразною, як квітка, якій бракувало сонця. Дар краси не зміг розкритися повністю - йому не вистачало вогню, здатного оживити його. Вона стала красунею, але зовсім не тією, від одного погляду якої гинуть серця. Інша справа я! О, у мені вирувало полум'я, якого так не вистачало принцесі, і я знала, що ніхто не зможе опиратися його звабній силі. Вейдена ніколи не була такою ж гарною, як я, нехай навіть риси наші стали схожими як дві краплі води! А тепер... тепер її ніхто й ніколи не зможе назвати красунею, я подбала про це...

Руда Уна тихо й задоволено засміялася, вимовивши ці страшні слова, і я зрозуміла, що дружина Огасто усе ж таки зазнала гніву відьми після того, як ми з Хорвеком викрали портрет із тамельнського замку. Бідолашна принцеса! Вона так щиро покохала свого божевільного чоловіка, що перестала бути сліпим знаряддям у руках чаклунки - і була за це жорстоко покарана, адже Уна тільки й чекала на привід, щоб забрати у Вейдени красу, якою сама ж її й обдарувала. Одне обличчя на двох - принизливий спогад для рудої чарівниці, і хтось мав розплатитися з нею за цю образу.

Не встигла я подумати про це, як Уна, немов почувши мої думки, гнівно викрикнула щось нерозбірливе, зле.

- Я ненавиділа своє нове обличчя! Воно було прекрасним, але варто було мені тільки помітити захоплений погляд, як я думала, що це обожнювання мало б дістатися мені справжній, його наче вкрала в мене дурна фальшива маска, яка, до того ж, ще й мала точну копію. Русалоча краса, яку розділили ми з принцесою між собою, не мала права перевершувати мою власну! Я хотіла дряпати цю ніжну шкіру - ніжну, але не настільки білу, як моя колишня! - і рвати волосся, яке так подобалося людям, але не було рудим! Хіба горіло б воно червоним полум'ям серед снігів? І очі... о, ніщо не зрівняється з моїми справжніми очима, адже так, так?!...

Вона подалася вперед, глянувши на Хорвека настільки жадібно і вичікувально, що будь-хто б здогадався, чого зараз бажає понад усе марнославна і самозакохана відьма.

-Ти дуже гарна, Уно, - сказав Хорвек, не відводячи погляду. - Я не бачив нікого і нічого прекраснішого за тебе.

І сказано це було так, що його словам повірила не тільки відьма, а й я, знедолена німа рабиня, яка ненавиділа Уну, як нікого іншого у своєму житті.

-Тоді ще я не знала, чи зумію повернути свою справжню подобу, - Уна гладила своє волосся і воно мерехтіло червоними іскрами у світлі багаття.  - Але я пам’ятала, що магії до вподоби сліпа відданість, і сподівалася, що підкоряючись її незчутним наказам, отримаю гідну нагороду. "Чари хочуть, щоб я помстилася за наругу, якій їх піддали в Астолано, - думала я.  - Я виявилася недостойним, слабким посланцем їх волі, не зумівши говорити на рівних з королем і не розгадавши, що він захищений якимось старим закляттям. За це я й була покарана. Кожна мить страждань і безсилля була дарована мені для того, щоб я сповнилася рішучості виправити свою помилку.  Рід королів Астолано буде знищено, і коли я принесу їхні голови до ніг свого божества - воно помилує мене остаточно".

У мене був час на те, щоб як слід обміркувати, де знаходиться вразливе місце в тій броні, що захищала астоланського короля. Я відчула її міцність і силу лише на коротку мить, але кожна секунда подальшого болю відкривала найдрібніші деталі плетіння магічного щита, і я не могла не визнати, що він створений з величезним мистецтвом. Занадто пізно відкрилася мені таємниця Астолано: будь-яке зло повернеться тому, хто замислив його проти королівської родини. Немов на власні очі я побачила сяючі зелені нитки, що обплутували короля з ніг до голови. Та й зараз, варто мені тільки заплющити очі - зелені візерунки виблискують у темряві, назавжди закарбувавшись під моїми повіками. Мереживні тонкі лози розкинулися крізь увесь палац - вони вели до дітей королівської крові. Троє дітлахів - принцеса, принц і їхній кузен. Мені довелося їх бачити в галереях палацу. Комусь із них судилося стати моїм рабом і зрадити свій рід.

У королівського племінника очі були занадто злими - діти з таким поглядом зазвичай рано обзаводяться своїми власними пристрастями. Магія, яку я збиралася використовувати для своєї нової гри, могла обдурити захисні закляття, але не погляд блакитних очей, який я добряче запам'ятала при першій зустрічі. "Його слід позбутися першим!" - подумала я тоді, самовпевнено вважаючи, що стою в одному кроці від трону, але схибила. У новій грі лють, що плекав у своїй душі цей блакитноокий хлопчисько, могла стати мені в нагоді, але в головні герої він ніяк не годився – ото б він розлютився, дізнавшись, що знову йому призначено залишитися на другорядних ролях!..

Принцеса теж не годилася. Я й так обдарувала одну королівську дочку занадто щедро! А ця, до того ж, була допитливою і завжди пхала носа в чужі справи. Але згубила її зовсім не цікавість, а любов до молодшого брата. Юний принц був таким гарненьким, таким милим!.. Хлопчик, оточений любов'ю і захопленням, добре знав ціну красі - здебільшого, своїй власній, - але з роками серце його почало нудитися бажанням роздобути собі наречену, яка не буде видаватися блідою тінню поруч зі своїм красенем-нареченим. Кому ж захочеться чути за своєю спиною пересуди: "Бідний хлопчик! Він заслуговував набагато кращого!". Загальне захоплення зробило його трохи марнославнішим, ніж варто було б, і він шукав не кохання, а черговий привід потішити власну гордість.