-20-

У ту мить я зрозуміла, що для мене все скінчилося - розум казав, що виходу немає, пастка замкнулася. Але моє тіло підкорялося не розуму, а страху, і тому я намагалася відступити, кинутися вбік, повзти, забитися в першу-ліпшу шпарину. Мені не дали ступити й двох кроків - чиясь сталева рука схопила мене за волосся і жбурнула до ніг рудої відьми. Від удару перехопило дух і потемніло в очах. Я бачила тільки блиск золотого шиття, що прикрашало спідницю її сукні. А потім мерехтливі візерунки сколихнулися, оживши на мить, і з-під оксамиту з'явилася крихітна, майже дитяча ніжка - чаклунка наступила на мою руку, безжально, до хрускоту втискаючи її в підлогу. Я скрикнула, оговтуючись від болю - і вона задоволено розсміялася.

-Підніміть її! - наказала вона.

"Як рано! Занадто рано!" - напевно, я думала тоді і про щось інше, але пізніше, згадуючи події того вечора, мені здавалося, що то була єдина думка, пронизливий крик відчаю, що розривав мою голову зсередини. Та й про що можуть думати люди, які зазирнули в очі власної смерті? Хто готовий до зустрічі з нею? Від жаху я осліпла і оглухла разом, задихалася і тряслася всім тілом, відчайдушно бажаючи, щоб це виявилося черговим нічним кошмаром. Але в чорноті, що залила світ навколо мене, вже мерехтіло ніжно-молочне сяйво, проступав блідий прекрасний лик - і я затихла, вражена і перелякана його нелюдською красою.

Досі я лише уявляла обличчя рудої відьми, довіряючи розповідям Хорвека або ж тієї дівчинки, доньки служниці з тамельнського замку. Я бачила чарівницю уві сні - серед засніженого лісу, стоптаного слідами маленьких босих ніг. Але в тих снігах вона залишалася вічною дитиною - тією самою, що напередодні принесла в жертву свою сім'ю і не встигла ще відмити руки від крові. А зараз переді мною стояла жінка в розквіті своєї юної краси - все ще тендітна й тонка, немов гілочка, але вже не та змучена дівчинка, злі зелені очі якої жалили мене щоночі в Астолано.

Чомусь я думала, ніби на обличчі відьми - наскільки б молодим воно не залишалося завдяки магії - відіб'ються прожиті роки, а в очах можна буде прочитати, як багато горя вона заподіяла людям. Але ні - чарівниця була зовсім іншою. Нічого злісного або порочного не вгадувалося в її рисах - навпаки, обличчя її виглядало напрочуд чистим, юним і трохи сумним. Точнісінько як у лагідних янголів, які з безмежною скорботною мудрістю дивляться на світ людей із фресок, що прикрашають стіни багатих храмів.

Очі, що в моїх кошмарах світилися фосфоричною звіриною зеленню, виявилися безтурботними і глибокими, немов лісові озера. Зовсім не злою чаклункою, не могутньою чарівницею вона була, а найпрекраснішою з лісових фей, казковою дівчинкою-принцесою, що спускала свої коси з вікна зачарованого замку, - ось тільки коси ці були не золотими, як то є зазвичай в янголів або принцес, а темно-рудими, або ж скоріше винно-червоними. Ніколи я ще не бачила людей такої дивовижної масті, а сяяло її волосся блискучіше за будь-які шовкові нитки. Будь-хто вважав би себе ницим і грубим створінням поруч із цим дивом витонченої краси, і я відчула себе негарною, огидною - настільки, що навіть в існуванні моєму не було ніякого сенсу!..

Напевно, це чаклунство, що огортало чарівницю з голови до п'ят, вкрадливо нашіптувало, яка я жалюгідна і бридка, але, розуміючи це, я не могла чинити опір. Якби нас поставили поруч і запитали б у натовпу, на що заслуговує неотесана дівка-простолюдинка, яка посміла завдати жорстокого каліцтва настільки прекрасному створінню, то люди дружно вигукнули б у відповідь: "На смерть!". Навіть зло, заподіяне нею, могло здатися витонченим і прекрасним, а моя правда - брудною і низькою.

О, Рекхе не міг не покохати її, північну принцесу, в очах якої - сяйво незліченних зірок над мовчазними снігами, а у волоссі - блиск льоду, залитого кров'ю. Колись я вже відчувала щось схоже: дружина пана Огасто була набагато вродливішою за мене. Але я все ж повірила в те, що можу її перемогти, адже Вейдена - всього лише жінка, а на вагах, які визначають право людини на кохання, палке серце і відданість можуть зрівнятися з красою і знатністю. Принаймні, мені вистачило глупоти, щоб у це повірити. Але історія Рекхе була зовсім іншою, і краса відьми містила в собі набагато більше, ніж краса смертної жінки: темрява і мудрість стояли за нею, згубна пристрасть і нелюдська сила. Рішучість, що дає змогу без вагань вбити будь-кого, і здатність пожертвувати всім заради великої мети - а метою цією було служіння магії.

Таким міг стати Едарро - якби він зумів приборкати своє безумство, - і до цього ж ідеалу прагнув напівдемон Рекхе, син астоланської чаклунки. Зрозуміло, руда відьма викликала у нього захоплення; воно було набагато глибшим, ніж та пристрасть, що може виникнути у звичайного чоловіка до найгарнішої з жінок. Від цієї думки мені стало так боляче, що серце ледь не розірвалося, але людина на кшталт мене може жити і без серця, чи не так?...

Поки я поїдала її поглядом, відьма теж уважно вивчала мене. Якби вона виявила трохи більше дріб’язковості, то, напевно, не втрималася б від зневажливої глузливої промови - я заслуговувала на неї! - але мені дісталася лише поблажлива швидка усмішка. "Ти ще нікчемніша, ніж я думала, - без зусиль розгадала я сенс цієї посмішки. - І я вважала тебе своїм ворогом? Та ти ніхто і ніщо!".

-Де він? - запитала руда чарівниця, двома цими словами показуючи, як мало я цікавлю її сама по собі.

-Хто? - мені важко далася навіть ця безглузда відповідь.

-Ти знаєш, про кого я говорю, - вона насупила свої тонкі чорні брови. - Сама ти - порожнє місце, цілковита нікчемність і пил під моїми ногами. Якби не він, то ти б давним-давно загинула - та що там! Я б навіть не знала про твоє існування! Думаєш, я хоч на мить повірила, начебто людина, подібна до тебе, могла чинити щось з доброї волі і згідно власного розуму? Та у тебе б не вистачило сил і знань, навіть щоб наблизитися до темниці тамельнського замку! Демон з останніх сил вчепився в твій бідний розум, бозна-як примудрившись здобути владу над тобою, направляв тебе, нашіптував на вухо свої заклинання, а ти лише виконувала його накази. Ви всюди трималися разом, мої слуги йшли по вашому сліду аж до самого Астолано - то куди ж він подівся зараз?