-19-

…Остання можливість для бідної нерозумної Йоль, яка встигне схаменутися і поверне назад. Я знала, що ніколи не скористаюся нею, але прийняла цей прощальний дар із вдячністю. Хорвек відсипав мені жменю золота зі свого бездонного гаманця, цього разу не сказавши ні слова про те, що воно принесе мені нещастя. Чи він зрештою повірив у те, що я стала трохи мудрішою, чи то думав, що неприємності на мою голову зваляться ще до того, як я дістану першу монету.

Ми попрощалися біля непримітного безіменного села: я попрямувала дорогою, що вела на захід, а Хорвек, як і казав, обрав шлях на північ. Моя стежка, подекуди позначена старими високими каменями з рунними візерунками, вела до похилих сірих схилів - там, як мені сказали, гори йдуть на спад, а серед горбистої рівнини тече спокійна річка, що бере свій початок на тих пустищах, де я вже колись бувала.

Хорвеку дісталася дорога набагато небезпечніша - він мав знову піднятися до гірського перевалу, захованого так високо в горах, що з долини його не побачити - одвічний холодний туман приховував вершини, на які вказували  селяни змахами втомлених огрубілих рук. Утім, на обличчі Хорвека не відбивалися ні тривога, ні страх, і лише в поглядах, звернених на мене, я вгадувала сум - чи то бажала його побачити?..

Я не озиралася, і не знала, чи озирався він. Точніше сказати, я боягузливо втекла, не бажаючи продовжувати свої муки ні на мить довше. З цією частиною історії Йоль потрібно було покінчити.

Спочатку я не могла повірити, що залишилася одна.  Я все ще не відчувала ні холоду, ні голоду, а голова горіла від думок про Хорвека: як він дивився, що він говорив, де він зараз і що відчуває... Його було так багато в моїй уяві, що відчути його відсутність повною мірою все ще не виходило. "Його більше немає зі мною" - раптово обривався гарячковий біг моїх думок і серце пропускало удар, немов відчувши небезпеку. Знову я згадувала, мучилася, подумки сперечалася сама з собою, щоб повернутися до того ж підсумку: "Його немає зі мною!". Не знаю, скільки разів я пройшла цим болысним колом, перш ніж розридалася так голосно, що це більше скидалося на крик.

А дорога, що перетинала Піщаний Дол трохи навскоси, звивалася стрічкою від каменю до каменю, від селища до селища, і моя жвава коротконога конячка, яка щиро ненавиділа гірські дороги після усіх наших поневірянь, сама по собі йшла швидко і рівно. Місця тут були бідними і мирними - навряд чи хтось зумів би збагатитися розбійництвом у цих краях. Мені вистачило кмітливості, щоб здогадатися: про пустища жителі Долу знають не випадково. Напевно, багато хто з них, зголоднівши за зиму, з настанням теплої пори вирушав цим самим шляхом до Сольгерового Поля рівно за тим самим, що й майстер Глаас зі своїми спільниками. Рідні ж місця для них були прихистком, де грішно вдаватися до літнього лихого промислу.

Так і сталося, що долину я минула без жодних пригод, повністю занурившись у тяжкі думки й спогади, від яких груди зсередини палив вогонь, що і не згасав, і не перетворював серце на попіл - а мені часом хотілося, щоб воно вигоріло зсередини, як у Хорвека... І знову я думала про нього, тільки про нього одного!..

Пологі гори біля східного краю долини непомітно перетворилися на пагорби, які подекуди вже вкривалися першою зеленню. Тут дихалося чомусь легше, ніж у Піщаному Долі - можливо, я втомилася від гір, що нависали над моєю головою, затуляли сонце і небо. Та й дерева тут були схожі на дерева, а не на потворних карликів, що чіпляються за каміння своїми викривленими коренями-руками.

Знову перед копитами мого коня затанцювали маленькі вихори - духи рівнини були набагато привітнішими за їхніх гірських побратимів, які  частенько закидали наше з Хорвеком багаття дрібними камінчиками.

Я навчилася відчувати настрій невидимих створінь: ні, вони не вирізнялися доброю вдачею, проте їм було цікаво подивитися на людину, що вміє читати їхні знаки і не боїться відповідати на поклик. Люди давно вже розучилися сусідити з духами, але Хорвек, можливо, сам того не бажаючи, навчив мене бачити приховане. Це не було схоже на читання думок - я не розбирала жодних слів, та й зовсім не чула мови, хоч скільки-небудь схожої на людську, - але знала: до духів малих і великих струмків, трав і дерев, дорожнього пилу та старого каміння повернулася сила, що переповнила їх радістю й жагою до життя. Світ змінився, старі часи перестали здаватися їм бляклим сновидінням, непевним спогадом, і вони із захопленим здивуванням передавали один одному звістки: промені сонця, соки землі й пориви вітру знову сповнені магією, як це було колись. Чари повернулися у світ людей, нерозумних створінь, які навіть не вміють ними вправно користуватися!..

Ким була я в їхніх очах?.. Як мені здавалося - вищі створіння потішалися над моєю відкритістю і відвагою. Буває так, що дитинчата лісових звірів, які ще не знають страху, підходять до людей і дозволяють себе торкнутися. Навіть найчерствіші серця пом'якшуються, побачивши беззахисних і довірливих істот, і найгрубіша долоня часом тягнеться, щоб погладити м'яке хутро. Людський вік і людський розум були для духів рівно тим самим, що для людини - життя жалюгідної миші-полівки, то чому б їм не бавитися з нами так само, як ми бавимося з прирученими тваринами?

Одного разу, зупинившись на нічліг у безлюдній улоговині, я знову згадала Хорвека і плакала, поки не заснула, загорнувшись у плащ перед догораючим багаттям. Перед самим світанком я прокинулася від того, що хтось гладить мене по волоссю.

-Людина... Людина... Людина... - співуче примовляв дивний голос, і я згадала, як важко давалися людські слова пану Казіро, хранителю тамельнського замку. "Не обертайся!" - сказала я сама собі. Справжнього переляку я не відчувала, але знала, що дивитися на нічного гостя не можна, так само як і заговорювати з ним.