-15-

Королівський племінник, зволікаючи, незграбно піднявся, немов не одразу зрозумівши, що від нього вимагають. Кинджал-кіготь більше не торкався його горла - Хорвек відвів руку. Крадена магія не захищала Едарро, як колись, і він, усвідомивши це, в одну мить перетворився на бліду тінь колишнього шаленого безумця. Рухи його стали скутими, погляд помутнішав як у п'яниці.

Палаюча гілка з багаття, прихоплена Хорвеком, освітила наш шлях. Земля тут була кам'янистою, а у Едарро не було при собі нічого, окрім того самого ножа, яким він збирався мене вбити заради забави. Але копав він старанно і без огиди занурював у вогку землю свої шляхетні зніжені пальці, немов очікуючи якоїсь нагороди за старанність. Зрозуміло, він не міг вірити у милосердя воскреслого сина відьми, однак я відчувала: у Едарро жевріє якась неясна надія.

-Так, яма тоді була приблизно такою самою, - бурмотів він, насилу вимовляючи кожне слово через збите дихання. - Я не став би копати глибше... ні... Десь тут мають бути кістки...

Але в багнюці йому траплялися тільки камінці та усіляке коріння.

Мене з'їдало нетерпіння, я надто втомилася мовчки терпіти холод і млосний сум, що просочив тут кожен камінь. "Навіщо ми витрачаємо час на пошук цих кісток? Навряд чи в них містяться хоч якісь чари, як це було з останками Білої Відьми!" - думала я, переступаючи з ноги на ногу, щоб хоч трохи зігрітися. Але нерухомий силует Хорвека височів над чорною ямою немов надгробок, і в жодного смертного не вистачило б хоробрості поквапити істоту, очі якої в нічній пітьмі блищать настільки жадібно.

-Ось! - вигукнув Едарро й закашлявся. - Я щось знайшов!..

У руках він стискав щось, що нагадувало камінь, обліплений сирою землею. Я скривилася, не очікуючи нічого доброго. Але королівський племінник зрадів своїй знахідці чи не більше, ніж жебрак радіє шматку хліба: він збуджено бурмотів щось нерозбірливе і шкрябав нігтями бруд, хоча пальці його, незвичні до грубої праці, давно вже задерев'яніли і не розгиналися. Однак його протиприродний захват згас так само швидко, як і спалахнув.

-Звідки тут ця погань? - з помітним розчаруванням промовив Едарро, зрозумівши, що саме тримає в руках.

Собачий череп - ось що він відкопав біля ряду старих кипарисів. Зрозуміло, у псячих рештках, похованих біля будинку Білої Відьми, могло вбачитись щось дивне, але все ж таки це була голова паршивого дохлого собаки та й годі!..

-Все вірно, - Хорвек віддав мені гілку, а сам без жодної відрази взяв до рук знахідку, яку Едарро з досадою збирався відкинути в сторону. - Можеш не продовжувати. Нічого іншого, окрім цього, ти тут не знайдеш.

-Але я поховав її тут, присягаюся! - вигукнув королівський племінник, і в голосі прорізалася невластива йому жалібна нотка. - Ніякий морок не змусив би мене помилитися! Я не брешу і не збожеволів - вона подохла он на тій гілці!.. Нас не могли вистежити і могилу не розрили дикі звірі - я приходив сюди і не раз...

-Саме так, - знову погодився Хорвек. - Тіло повішеної було віддано землі, і жодна хижа істота не торкалася його. Однак... - тут у голосі його зазвучало відверте глузування. - Адже ти всюди шукав магію, вивчав її прикмети, щоб розпізнати... Багато чого дізнався про чаклунів... Хіба ти не чув, що істинну відьму не можна вбити нічим, окрім вогню? Твій славний прадід-відьмовбивця, мабуть, перевертається в домовині...

-Але мені наказали вбити її якомога тихіше й непомітніше, - розгублено промовив Едарро, не роблячи спроб вибратися з неглибокої ями і пропускаючи повз вуха насмішку. - Відьма?.. Ти кажеш, що вона була відьмою? Але чому тоді...

-Нічим себе не видала? - їдко розсміявся Хорвек. - Мабуть, вона захотіла з тебе покепкувати. Через жадібність не показала жодного фокусу, до яких ти ласий, немов вуличний роззява. Зізнайся, Едарро, ти просто боявся всерйоз повірити...

-Так вона була жива, коли я поховав її? - тепер Едарро мав воістину жалюгідний вигляд.

-Не цілком жива, однак і не мертва. Зазвичай чаклунці вистачає трьох ночей у могилі, щоб прокинутися й набути колишньої сили, а деякі саме так пробуджують свій прихований дар. Схожий ритуал колись практикували під час ініціації чаклунських сил: тільки найвідважніші й найзатятіші, хто несамовито вірив у свою щасливу зірку, могли зважитися на це випробування. А твоя відьма, Едарро, безстрашна і багато в чому божевільна.

-Ти її знаєш?

-О, так, - Хорвек кинув погляд на мене. - І маленька Йоль її знає. А ще її знає один художник, до якого вона вирушила одразу після того, як повстала з могили - він досі пам'ятає синці на її шиї.

-Руда чародійка? - я вперше подала голос за весь цей час, і він пролунав, як короткий скрип іржавих дверних петель.

-Саме вона, - Хорвек усе ще крутив у руках собачу голову. Едарро дивився на неї, як зачарований.

-Чому тут був цей череп? - запитав він, облизавши губи, наче розгледів у своїй знахідці щось дуже апетитне й звабливе.

-Могили неохоче відпускають тих, хто в них лежав, - демон відповідав без вагань, не висловлюючи жодного невдоволення. - Щоб остаточно попрощатися з цією землею, відьма повинна була залишити тут щось натомість. Вона прикінчила першу-ліпшу на її шляху живу істоту - мабуть, бродячого пса з цвинтаря, - і розплатилася його головою з покинутою могилою.

-Але чому вона дала себе вбити? - я так і не дочекалася цього запитання від Едарро, і вирішила поставити його першою.