-14-

І він попрямував у нічну темряву, геть від ліхтаря - мені не лишалося нічого іншого, як покірно крокувати за ним. За нашими спинами лунали хрипкі крики, стогони, виття, але я не оберталася, і без того знаючи, що там відбувається. У вікнах навколишніх будинків миготіли відблиски вогню, було чутно приглушені вигуки - люди, що прокинулися в пізню годину, з острахом підходили до вікон, щоб дізнатися, що за диявольщина коїться нині на вулицях Астолано, а потім ховалися за фіранками, квапливо наказуючи слугам і домочадцям міцніше замкнути вхідні двері.

-Ти хочеш зустрітися з Едарро? - я вважала, що після всього пережитого кілька запитань не погіршать справи. - Розповісти йому, хто ти є насправді?

-Для початку. Ще вчора я б сказав, що цього мені вистачить, - Хорвек усміхався, я була впевнена в цьому, хоч смутно розрізняла попереду хіба що його спину. - Але тепер виявилося, що Едарро теж може розповісти нам чимало цікавого.

-Про Лодо?

-Його високість Лодо виявився чи не більш пісним створінням, аніж його світлість Огасто, - презирливо відмахнувся Хорвек. - Що про нього можна розповісти, крім того, що принц був дурним, слабким і не бачив далі власного носа?  Я не витратив би на бесіду про нього й хвилини.

-Але на промову про нього ти не поскупився, - не втрималася я від докору, відчувши, що насміхаються зараз не стільки з принца, скільки з мого нерозбірливого серця. - Про кого ж тоді ти питатимеш?

-Про того, хто лякав таємничу наречену Лодо. І куди вона поділася так раптово, - відповів Хорвек.

Я відчула, як серце моє дряпнув невидимий гострий кігтик. Ми йшли на зустріч із людиною, що занапастила красуню з портрета. Чомусь я одразу зрозуміла, що Хорвек вирішив поставити королівському племінникові найвірніші запитання - і найнебезпечніші.

Вулиці міста були порожніми й тихими тієї ночі, хоча її не можна було назвати похмурою: місяць гоже світив із небес, лише зрідка ховаючись за димчастими хмарами, а вітер ніс із моря теплу вогкість, що пахла сіллю і водоростями. Можливо, так співпало випадково, що легковажні гуляки, п'яниці, жебраки і нещасні закохані спільно вирішили, нібито місячне світло сьогодні неприємно яскраве, а шум вітру в гілках дерев навіює надто недобрі думки, але я була впевнена, що кожен в Астолано відчував зле чаклунство, що розповзається містом, наче гниль, - тому й носа не потикає на вулицю.

Я анітрохи не здивувалася, коли Хорвек, дійшовши до вже знайомих мені руїн, попрямував до каменя, біля якого ми нещодавно вели бесіду з майстром Ґлаасом. Нічні птахи, анітрохи не злякавшись нашої появи, кричали на всі лади, спостерігаючи, як ми збираємо хмиз для багаття. Гілки все ще були сирими після недавніх рясних дощів, і якби ми були звичайними волоцюгами, вогонь не розгорівся б і до ранку. Але Хорвек, не ховаючись, змахнув рукою - і полум'я тут же зметнулося ледь не на висоту людського зросту. Камінь у його світлі став червонуватим, немов його окропили свіжою кров'ю.

-Сідай, - він вказав мені місце навпроти себе, і я покірно виконала його прохання-наказ, зрозумівши, що сьогодні нас має розділяти вогонь.

-Ми будемо чекати на Едарро? - тільки й запитала я.

Якби він відповів, що сьогодні ми побачимо привид Білої Відьми або ж почуємо стукіт старих кісток короля Віллейма, який вирішив полишити королівську усипальницю - я б не здивувалася. Але Хорвек кивнув, показуючи, що я все зрозуміла правильно.

Вогонь, що палав так, немов жар з усіх боків роздмухували невидимі біси, обпікав, але не міг мене зігріти. Я все думала про Ґарля, з яким не побачилася наостанок. Чи живим він був, коли пан Антормо увійшов до спальні? Чи наважився художник узяти за руку хлопчика? Чи вистачило чаклунської сили в кістках, які мали лежати в землі біля цього самого каменю?..

Від Ґарля мої думки самі собою перейшли до Міке, який цієї ночі лишився зовсім самотнім серед снігів відьомської душі. Чи не вийшло так, що я, намагаючись врятувати одного, забула на деякий час про іншого і, тим самим, занапастила?.. Полум'я почало засліплювати мене, і я, примружуючись, бачила лише пронизливе світло, що поступово ставало дедалі яскравішим, дедалі білішим... Іскриста білизна, яка обпікає не жаром, але холодом...

-Прокинься, Йоле! - гукнув мене Хорвек, не піднімаючись із місця. - Сьогодні йому доведеться обійтися без твоєї допомоги.

Я зрозуміла, що задрімала, і почала безжально щипати змерзлі руки, щоб більше такого не сталося. Але сон брав своє - я раз по раз ловила себе на тому, що моя голова хилиться то вбік, то вперед, наче в ляльки з ганчір'я.

…Глухою ніччю пан Едарро врешті прибув до будинку Білої Відьми, прийнявши запрошення демона - зрозуміло, він не міг вчинити інакше.

Я не чула його кроків. Може, королівський племінник навчився котячої ходи, коли очолив таємну службу, а може, усім магам - навіть тим, що не визнавали свою чародійську сутність! - від природи було дароване вміння безшумно поставати з темряви. Жодна гілочка не хруснула під його ногами, і я ледь утрималася, щоб не скрикнути, коли за моєю спиною пролунав його голос:

-Як ти посмів наказувати мені? Як ти посмів запросити мене сюди, у це прокляте місце?!

Я повернулася, приборкавши бажання схопитися на ноги і сховатися за спиною Хорвека. Пан Едарро стояв на межі світла і темряви, дихаючи хрипко і важко. Я могла б прийняти ці звуки за голос ще одного нічного птаха - з тих, що віщують своїм глухим уханням горе і смерть. Спочатку мені здалося, що обличчя королівського племінника всіяне бризками бруду, але тут же зрозуміла, що це кров. Доля посланця, який передав Едарро запрошення Хорвека, виявилася саме такою, як передбачав демон.