-13-

Руки проклятого шкребли підлогу, і я згадала, як майстер Ґлаас говорив, що уважав свого випадкового знайомого за алхіміка - через плями від реактивів на шкірі. Але художники щодня порпаються з усякою гидотою точнісінько, як і алхіміки, намагаючись отримати яскравіші та стійкіші фарби! Алхіміки шукають філософський камінь, який перетворює свинець на золото, а художники мріють розкрити секрет, з яких кольорів створені блакить неба, іскорки світла в прозорій воді, сяйво очей щасливої людини... Чим же завадив рудій відьмі цей нещасний? Де перейшов дорогу?

Хорвек повільно, немов сумніваючись у кожній своїй думці, у кожному своєму русі, наблизився до проклятого. Потім опустився поруч із ним на коліна, простягнув руку.

-Відкликаю своє прокляття, - неголосно, але чеканячи кожне слово, вимовив він.

І тут же його жбурнуло вбік, немов невидима сила мстилася за зневагу до неї. Хорвек вдарився об стіну, потім ще раз і ще. Прокляття хотіло зім'яти, знищити, переламати всі кістки тому, хто посмів закликати його на голову ворога, а потім відмовився від помсти. Я мала здогадатися, що ці чари не можна відкликати, не прогнівавши магію, яка прийшла карати і завдавати болю. Хіба не знала я, як жорстоко розплачуються люди і нелюди за своє право чаклувати?

-Зупинись-бо, зла, дурна сило! - люто закричала я, не надто сподіваючись, що мене почують. - Ти вб'єш його і він не зможе більше служити тобі! Хто ще так любить тебе? Хто зуміє чаклувати так майстерно? Будеш так жорстоко поводитися зі своїми слугами - залишаться найгірші, ось вони і становитимуть всю твою славу!..

На мій подив, слова ці були прийняті до відома: я отримала такого ляпаса, що стрімголов покотилася по підлозі. У вухах дзвеніло, і я марно намагалася розчути глухі удари - чи то геть оглухла, чи то сталося диво, і над Хорвеком справді змилостивилися. Я підвелася, розмазуючи по обличчю сльози - від того удару з очей бризнув цілий водограй. Але біль тут же забувся, коли я побачила, що демон, відкинутий у дальній кут вітальні, теж піднявся на ноги, спльовуючи кров і хитаючись.

-Лишень плата за помилку, - різко сказав він, жестом показуючи, що не потребує зараз співчутливих промов.

-Лишень капосне чаклунство, якому аби когось понівечити, - буркнула я. Не знаю, чи чув він, як я зухвало зверталася до тієї сили, якій він служив, але його подяки я теж потребувала.

-Воно... пішло? - почули ми тремтячий сиплий голос.

Скручений страхом і болем художник усе ще лежав на підлозі, втиснувши голову в плечі. У свій порятунок він, зрозуміло, вірити не наважувався - та й хто б наважився сподіватися на краще, отримавши на свою голову аж два смертоносних прокляття?

Я нарешті змогла роздивитися його: чорноокий чоловік середніх років, виснажений, худий і блідий, наче хтось по краплині висмоктував із нього кров - так буває, коли людина все життя бореться з хворобою, яка рано чи пізно її вб'є. Ось тільки хвороба ця була наслана не богами, які розумілися на справедливості - принаймні, я намагалася в це вірити, - а злою чародійською волею.

-Хорвеку? - я допитливо дивилася на демона.

-Я відкликав свої чари, - сказав він, розглядаючи кров на своїх руках. - Колишнє прокляття все ще в силі, зняти його може тільки той, хто створив його.

-Руда відьма! - я кинулася на коліна поруч із проклятим, як це робив щойно Хорвек, і спробувала взяти його за руки, але він, збожеволівши від страху, скиглив і ховав обличчя в долонях. - Не бійтеся нас. Руда відьма - наш ворог, і в Астолано ми прийшли, щоб знайти вас. Це ж ви намалювали?.. Ви? Як вас звати, шановний?

Я, продовжуючи бурмотіти щось заспокійливе, підсовувала до нього клапоть полотна, але минуло чимало часу, перш ніж художник наважився поглянути на нього.

-Я Антормо, Антормо з Дельї, - невпевнено пробурмотів він, немов пригадуючи життя, що належало комусь іншому. - Так, мене так звали всі тоді. Я пам'ятаю... Це портрет... портрет гарної дами, який я намалював багато років тому. Десять... так, десять років уже минуло з того часу. Але чому ви показуєте мені його? Звідки він у вас? Мою картину... знищено?..

-Десять років? - я розгубилася. - Але пані Вейдена така юна... Як же ви змогли намалювати її багато років тому? Тоді вона була зовсім дитиною!

-Вейдена? - тепер прийшла черга художника дивуватися. - Я не знаю такого імені... І роботу над портретом я завершив, коли та бідна дівчина вже зникла... померла, мир її праху.

-І чим же славилася покійна дама в Астолано? - тихо промовив Хорвек, схилившись до проклятого. - Що в ній було такого особливого?

-Особливого? - безпорадно перепитав пан Антормо, який нарешті наважився прийняти сидяче положення.

-Зрозуміло, в ній було щось особливе, і я кажу не про красу, - демон почав виявляти ознаки нетерпіння, і закривавлене обличчя його з палаючими очима мало вельми страхітливий вигляд. - Через неї тебе прокляли. Поміркуй-но, чи часто за спиною звичайної людини стоїть чаклун, здатний наслати смертельні чари?

Я здригнулася: останні слова, здавалося, більше пасували до мене самої, ніж до невідомої пані - але вона хоча б була вродливою!.. Напевно знайшлися б ті, хто заплатив би золотом за один її прихильний погляд, а чаклунство... що ж, воно теж часом продавалося за гроші. І тільки подумавши про це, я зрозуміла, що не вірю, ніби чаклуни здатні любити і чаклувати заради кохання - тільки через жадібність, ненависть, щоб помститися і покарати!..