-11-

Очі майстра Ґлааса, для якого стало несподіванкою, що його лукавство буде врізане так прямолінійно, засяяли живо і люто. Та потім на його обличчі на мить відбилася розгубленість: він не звик говорити прямо, коли не відчував за собою переваги, сили, і не міг співставити вигоду з ризиком. Ні, з нього не вийшов би відданий слуга для чародія, і він сам про це знав.

-Добре вже... - пробурчав він. - Не буду ходити навкруги. Я й справді схибив, але зрозумів це тільки зараз. Сталося те років десять тому...

І старий розбійник зголосився розповісти нам ще одну історію, дещо новішу за попередню. Слова він підбирав довго, пригадуючи все в дрібницях. Хорвек, помітивши, як я втомилася, вказав на руїни альтанки, де збереглися важкі кам'яні лави. Мабуть, звідси раніше відкривався вид на море, але зараз здичавілі кипариси і ялівці приховали його, щільно змикаючись над нашими головами замість зруйнованого колись даху. Моє плаття промокло й забруднилося, плащ обважнів від крапель, що безперервно падали з гілок, і я мимоволі тулилася до Хорвека, рятуючись від зимної вогкості. Майстер Ґлаас, навпаки, розчервонівся від хвилювання і, здавалося, не помічав холодного вітру й осінньої похмурої мряки - спогади про власну провину змушували його кров хвилюватися й бігти жилами швидше, адже стара помилка занапастила зараз долю того, хто став йому наче сином.

Я добре пам'ятаю кожне слово цієї розповіді, наче все це сталося зі мною.

...Якось раз, отримавши восени гарний виторг у Лікандриці, розбійник із пустищ вирішив навідатися в Астолано. Дід, одного разу показавши йому місце, де поховав кістки Білої Відьми, наказав більше ніколи не повертатися до столиці, але королівське місто нестримно вабило Ґлааса. Деколи розбійник думав, що зовсім не власне бажання змушує його повертати голову в бік півдня, а медальйон з кісточкою Білої Відьми, наділений власною волею. Кісточці цій належало спочивати в землі біля старого каменю. Усе ж Еліасу не годилося хитрувати з мертвою чарівницею; варто було залишити її прах у спокої.

Осінь того року видалася теплою і тихою, і Ґлаас не зміг встояти перед спокусою: колись побачений Астолано в ту пору ввижався йому уві сні й наяву. Таємна сила спонукала його вирушити до королівського міста - або він навіяв собі це, шукаючи виправдання для власної необачності. Замість того, щоб їхати на зимов'я в тихий Янскерк, де на нього чекала дружина, розбійник котрий вечір пив вино в одній зі столичних корчмівень, сам не знаючи до пуття, чим йому зайнятися. Як він сам згадував, мимоволі посміхаючись, рука в ту пору в нього була такою ж важкою, як і зараз, а вдача - набагато запальнішою. Уже тоді за його голову східні купці, які не бажали відмовлятися від торгового шляху через Сольгерове Поле, обіцяли щедру винагороду. Але навряд чи хтось міг припустити, ніби той самий Ґлаас із пустищ виявиться настільки зухвалим, щоб пропивати награбоване в столичних корчмах.

І треба ж такому було трапитися, що до тієї ж корчми ближче до опівночі зайшов чоловік, за блідим і змарнілим обличчям якого будь-хто б здогадався, що жити бідоласі залишилося недовго. А Ґлаас, який до того ж бачив трохи більше, ніж інші, помітив, що разом із пізнім гостем до харчевні увійшло прокляття, накладене могутнім чарівником. Чари ці були згубні, обіцяли швидку і болісну смерть, і залишалося тільки здогадуватися, чим невисокий молодий чоловік так насолив невідомому чародієві. Чаклунство висмоктувало життя безжальніше за будь-яку хворобу, і юнак знав про свою долю - це вгадувалося за його приреченим поглядом.

За всіх часів шукати зцілення від прокляття чародія слід було в іншого, такого ж самого чародія. І зараз, і десять років тому про це не заговорювали з першим-ліпшим зустрічним, але прокляті знають свій строк і тому набагато хоробріші за інших.

"Я відчуваю, у вас є те, що може мене врятувати" - сказав юнак, сівши навпроти майстра Ґлааса - немов той його запрошував або домовлявся про зустріч. Голос молодої людини зривався, очі помутніли, але погляд все одно залишався чіпким і розумним. "Воно у вас, я знаю. Це якесь чаклунство і тільки воно може допомогти!" - продовжував він із такою впевненістю, що одна рука майстра Ґлааса мимоволі потяглася до медальйона, схованого під одягом, а інша - до ножа, що перерізав не одну глотку.

-Провалюй! - огризнувся він. - Знати не знаю, про що ти базікаєш! Та й сам ти, схоже, не розумієш, про що говориш, інакше не кричав би про те на все місто.

-Я чудово знаю, про що говорю, - голос у юнака був слабким, але говорив він без тіні сумнівів або коливань. - Кому, як не мені нинішньому, розумітися на чаклунстві. І в мене немає часу на обережність. Я проклятий чаклункою, врятувати мене можуть тільки чари. А вони при тобі є. Якби тебе поховали живцем, якби повітря в твоїй труні залишалося на три подихи - хіба не відчув би ти свіжого повітря, яке звідкись проникло в твою могилу? Воно тут, тут...

І худа рука, вкрита  плямами, що намертво в'їлися в шкіру, потягнулася до шиї Ґлааса, безпомилково вказуючи: там, під грубою курткою, під сорочкою захована крихітна зеленувата кісточка, дбайливо оправлена в срібло.

-Воно-то може й тут, - пробуркотів Ґлаас, який у ту пору так само, як і нині, не вирізнявся привітною вдачею, - але якщо не забереш свої руки від мене, то здохнеш не від прокляття, а від чогось іншого, і значно швидше, ніж думаєш.

Його співрозмовник, звичайно ж, був божевільним від страху перед своїм злим роком, але не настільки, щоб не розуміти, з ким зв'язується. Майстер Ґлаас на той час уже добре обжився на Сольгеровому Полі, побачив чимало темних див, і на його обличчі ще свіжі були відмітини після недавніх пригод. Розбійне погане нутро вгадувалося в ньому з першого погляду. Інша справа - проклятий: за його зовнішнім виглядом будь-хто зрозумів би, що досі цьому тендітному юному панові не доводилося ризикувати своїм життям у шинкарських бійках або ж у кровопролитних двобоях. Якось значуще погрожувати розбійникові в нього б не вийшло - навіть стоячи на краю власної могили.