-10-

Деяка правда вражає так сильно, що людина не в силах зрозуміти, добро вона чи зло. Майстер Ґлаас колись думав, що знає головну таємницю свого бранця, але, потягнувши за ниточку, витягнув на світ божий щось дійсно жахливе, здатне налякати навіть того, хто не так давно збирався нажитися на ожилому мерці. Що за розповіді зберігалися в пам'яті старого розбійника, я знати не могла, однак здогадувалася, що клятви, які передавали пошепки від батька до сина в цій сім'ї, означали для нього значно більше, аніж воля богів або королів. Служба чаклунові не закінчувалася зі смертю чародія-господаря. І, звісно, слуга, зійшовши в могилу не міг звільнитися  від неї, так само як і його нащадки.

-Так ось навіщо ти прийшов у ці землі, двічі небіжчику, - промовив розбійник, дихаючи так тяжко, немов на його плечі лягла кам’яна плита, що ось-ось розтрощить кістки.

-Не думаю, що ти, розбійнику із пустища, розумієш, чому я повернувся, - тихо і вкрадливо відповів Хорвек. - Але тобі я про те не маю звітувати.

Майстер Ґлаас, грубе обличчя якого спотворилося від внутрішньої боротьби, здригався від кожного слова, і мені здалося, що звучання голосу Хорвека відгукується в ньому, пробуджуючи спогади, що існували довше, ніж прожив на світі сам розбійник. Важка, чорна пам'ять ця змусила схилитися непокірну голову, що не боялася ні шибениці, ні плахи.

-Я... я підтверджую клятву вірності свого роду, дану твоєму роду, - глухо промовив Ґлаас, незграбно ставши на коліна. - Мій дід служив твоїй матері, і був при ній до останнього її подиху.

-Але сам залишився живим, - зауважив Хорвек.

-На те була її воля, - швидко відповів Ґлаас. - Вона відпустила його, не вбачаючи сенсу губити його життя лише тому, що він був її вірним слугою.

-Нічого іншого він не міг би сказати після того, як утік.

-Це не брехня! - розбійник ривком піднявся з колін, і очі його блиснули так люто, як це було за часів нашої подорожі Сольгеровим Полем, але тут же голова знову покірно схилилася. - Хіба не тобі знати, небіжчику, що серце Білої Відьми не знало жалості, але безглузду жорстокість вона вважала ганебною слабкістю.

-Ти говориш про мою матір, розбійнику, - Хорвек промовив це тихо, але щось у його голосі видавало, як ревниво він ставився до пам'яті Білої Відьми, і я з жадібним здивуванням спостерігала, як це почуття забарвило його бліді вилиці пропасним рум'янцем. - Не смій надалі пояснювати мені, що за істотою вона була. Про те судити не смію навіть я.

-Дозволь мені тоді ручатися за свого родича, - глухо відповів розбійник, прийнявши цю одповідь зі смиренністю людини, скутої по руках і ногах невидимими ланцюгами. - Еліаса з Янскерка поховано за церковною огорожею, як безбожника, і мало на Півдні знайдеться людей, яких супроводжувала настільки погана слава. Я не вибілюю свого діда, як бачиш. Однак, попри все те, клятва вірності, віддана твоїй матері, була його святинею, і якби вона тоді наказала померти - він би прийняв смерть без роздумів. Часом здавалося, що найглибшою скорботою всього його життя стало те, що він не зміг розділити долю своєї пані...

Мені було складно судити, що на думці у Хорвека, проте мені здалося, що слова Ґлааса виявилися правильними: тепер демон дивився на нього без колишнього холодного презирства. Однак якесь занепокоєння все ще з'їдало мого супутника - і я легко розгадала, чому його погляд темнішає і губи кривляться. Щось, що вирувало серед чорних кипарисів, що ховалося в провалах вікон, запитувало в Хорвека, за яким правом сміє непроханий гість іменувати себе сином Білої Відьми?.. Яка зухвалість дозволяє йому приймати спадок чаклунки - чи то йшлося про давнє горе, що жило серед руїн, чи то про старого родового слугу?.. Це місце не впізнавало Рекхе, сина відьми, в новому подобі, як він і говорив раніше - і гнівалося, бажаючи прогнати самозванця.

Сутінки серед старих кипарисів згустилися, крихітні краплі води зібралися на хвої - з моря прийшов холодний туман. Ми стояли біля порослих мохом каменів: Хорвек, гордовитий, непохитний, але насилу витримуючий таємний біль, який заподіювали йому руїни будинку; я, стривожена, незграбна, звично ховаючись за спиною демона; і Ґлаас, старий лис, що потрапив у пастку, з якої не вибратися. Йому потрібно було зізнатися в чомусь, що довгі роки зберігалося в таємниці, і розбійник відчайдушно волів цього уникнути - але при цьому приречено знав, що настав час правди.

-Говори, слуго мого роду, - вимовив Хорвек, втомлено зітхнувши. - Що привело тебе сюди?

-Одне лише бажання врятувати хлопчика, якого вважаю сином, - тут же відповів Ґлаас. - Клянуся, що ніколи в мене в думках не було образити пам'ять Білої Відьми, володарки мого роду, однак...

-Але тепер, дивлячись мені в очі, ти розумієш, що все ж таки трішки образив, - хмикнув Хорвек. - І вважаєш, що я можу розгніватися. Не бійся, розбійнику. Ти не справжній слуга Білої Відьми, і не був ним, незважаючи на старі клятви й обітниці, а я - не такий уже й гідний спадкоємець, і каміння це, скоріше, опоганене моєю появою, ніж твоєю. То що ж ти шукав?

-Я розповім, нічого не приховуючи, - з помітним зусиллям сказав Ґлаас. - Але перед тим я запитаю в тебе, пане мій небіжчику, - що пам'ятаєш ти про ніч, коли король прийшов у цей дім із вогнем і мечем?

-Дещо, - Хорвеку також знадобилося зусилля над собою, щоб вимовити це коротке слово. - Страждання, біль, кров... Про що саме ти б хотів почути, розбійнику? Не все з цього годиться для вух маленької Йоль - вона й так надто погано спить і надто часто плаче.