-7-

Наступні дні, сонячні й теплі, сприяли нашій подорожі, яка здавалася мені іноді нескінченною. Цього разу нам судилося їхати гарною широкою дорогою, що звивалася серед пречудових полонин - таких зелених та свіжих, немов літо ніколи полишало ці краї. Час від часу ми спускалися в прохолодні долини, затінені старими крислатими в'язами і грабами, де джерел було так багато, що повітря дзвеніло від їхнього веселого дзюрчання, змішаного зі співом птахів. А потім дорога знову здіймалася вгору, до сонця і тепла, минаючи маленькі села і старі храми.

-Скоро ти побачиш найпрекрасніше місто цього світу, - сказав Хорвек, і я чи не вперше почула в його голосі хвилювання, що мимоволі передалося мені.

До самої смерті я не забуду, як уперше побачила Астолано - місто, що значило так багато для Хорвека. Та й не тільки для нього.

Ми залишили за спиною один з перевалів, і шукали місце для привалу - дорога тут була схожа на стежку, яка вела вниз уздовж мальовничого обриву. Попереду, позаду, на всі боки - кругом наступали лісисті гори, розділені ланцюжками озер, поверхня яких виблискувала сріблом на сонці й переливалася шовковою темною зеленню в тіні.

-Дивись, - сказав раптом Хорвек, зупинивши коня. - Там!

Свіжий вітер, немов чекаючи його слів, розметав наше волосся, кінські гриви, і я побачила шпаринку, через яку він зумів пробратися сюди: між двома горами, що виднілися вдалині, сяяла блакить, яку я вже знала.

-Море! - вигукнула я радісно. Дивно, як швидко полюбилася мені незнайома раніше стихія.

З подивом упізнавала я місця, бачені колись у сновидінні, яке я закликала, випивши мертву кров на пустищі. Ми рухалися вперед, і гори, здавалося, повільно розступалися в боки, показуючи нам дедалі повнішу картину: над морською гладдю, на протилежному боці бухти, виблискувало в променях сонця білосніжне місто, створене, здавалося, суцільно з мармуру і позолоти.

Трохи згодом дорога знову повела нас угору, а потім, як зазвичай, униз, і чудовий краєвид зник за туманною синявою чергового пологого схилу. Але незабаром Астолано з'явився нам у всій своїй красі - тепер ми дивилися на місто з урвища, а воно простягалося біля наших ніг.

Дивним, трохи хрипким здався мені голос Хорвека.

-Все такий самий, - сказав він, порушивши мовчання, і мені здалося, що губи його пересохли від хвилювання. - Я... я пам'ятаю...

Із хворобливою жадібністю він вдивлявся вдалину. Я зрозуміла, що саме він шукав, простеживши за його поглядом, який невдовзі зупинився на темній плямі посеред урочистої білизни: то були руїни, оточені строгими, майже чорними заростями гостроверхих кипарисів. Невідривно Хорвек дивився на них, і я, повернувшись до нього, щоб поставити своє дурне запитання, завмерла, зачарована чимось у глибині його жовтих очей.

Голова запаморочилася, і мені здалося, що я дивлюся у величезне золоте дзеркало, де відбивається прекрасне місто, затягнуте золотистою патиною. Білосніжний лик Астолано був зіпсований однією лише темною плямою, яка тепер зливалася в суцільну чорноту. Не було більше ні руїн, ні кипарисів - лише око темряви, діра, крізь яку на сонце дивилася непроглядна мовчазна ніч. Ось темрява здригнулася, немов у ній зародилося щось живе, і межі її стрімко змінили свої обриси, пожираючи на своєму шляху білі стіни, позолочені куполи, червону черепицю дахів, сріблясте листя дерев... Біле місто гинуло, а чорнота мерехтіла червоними іскрами, як то буває на свіжих згарищах.

-О ні, ні, ні... - мимоволі прошепотіла я, і прийшла дл тями.

Хорвек дивився на мене, трохи схиливши голову набік.

-Читаєш мої думки, Йоле? - з неприємною посмішкою запитав він. - Це вміння не принесе тобі щастя.

І я вперше зрозуміла, наскільки велике його бажання помститися місту, де загинула Біла Відьма. Ніколи я ще не бачила стільки пристрасті в ньому, стільки життя! Це було те, чого я досі не знала в Хорвеку, але, поза всяким сумнівом, таким був Рекхе, що йшов на війну з людьми. Досі я не надто старанно роздумувала над причинами, що спонукали демона-напівкровку повернутися у світ людей і сіяти тут смерть, з притаманною мені простотою списуючи все на оману рудої відьми. Але тепер я знала: не одна лише любов до брехливої чарівниці вела його вбивати. "Він просто хотів отримати те, що згубило його матір! - думала я, дивлячись на Хорвека з незвичним страхом. - Торжествувати на тому самому місці, де була знищена вона. Випалити вщент місто, яке відправило її на страту. Стати королем там, де колись мати бажала зробити його спадкоємцем своєї влади, і виконати тим самим її останню волю..."

-Так, - погодився Хорвек, вгамувавши вогонь у своїх очах, але все ще кривлячи губи в злій усмішці. - Колись я так ненавидів це місто, що викреслив зі своєї пам'яті все, що було з ним пов'язано, і навіть подумки не вимовляв його назви довгі, довгі роки. А коли це прокляте ім'я - Астолано! - прошепотіли мені на вухо і запитали, чи хотів би я отримати трон, який так і не дістався моїй матері... О, я схотів! І бажав цього так, що ледь не спалив собі серце і розум.

-І зараз хочеш? - зі страхом запитала я.

-Цього хоче щось, що залишилося тільки в моїй пам'яті, - сказав він, із зусиллям зганяючи з обличчя вираз, що налякав мене. - Неважливо, чого я хотів тоді. Колишнім я все одно не стану.

Я не повірила йому, проте змовчала. Тепер я неясно здогадувалася, про яке приречення постійно каже демон: він повернувся в місто, якому бажав помститися, але доля, немовби бавлячись, дозволила йому здійснити це бажання лише після того, як звела до повної нікчемності. Замість того, щоб прийти в ці землі з війною, ведучи за собою незліченні темні сили, він стояв зараз перед Астолано знедоленим, слабким, переродженим на людину, а за його спиною ховалося безпорадне руде дівчисько. "А ну ж бо, помстися тепер! - посміювалася вища сила над тим, хто в підземеллі від люті бажав перегризти собі жили. - Це місто стало ще прекраснішим, ніж було, і пам'ять про твою матір тут все ще зневажають, перетворивши на балаганну казку!.."