-3-

Під плащами пізніх гостей виднілося пишне вбрання, що прийшлося б не по кишені пересічним городянам, але в манерах братів не було жодної ознаки витонченості, притаманної людям шляхетного роду. На їхніх руках я не помітила відмітин, які неминуче залишає важка праця, проте розмовляли вони голосно й уривчасто, насилу підбираючи слова. Іншими словами, з нами побажали звести знайомство багатії з простолюду, а простий люд майже ніколи не обзаводився грошима праведним шляхом. Я зітхнула: перед очима постало обличчя майстра Глааса, який згодився б братам за дядька чи іншого старшого родича.

Хорвек же поводився так, немов не бачив нічого дивного в подіях цього вечора - потягував вино та дивився в темний провал вікна, відвернувшись від усіх. Його не турбували гучні перешіптування, невідривні жадібні погляди та інші знаки уваги, які виявляли до нього дивні гості, і я готова була заприсягтися, що це не облуда: думками демон був безмежно далекий від крихітного готелю на околиці містечка Асмалло, нині безжально посіченого холодними дощами і пройнятого наскрізь північним вітром.

-Не знаю, що за біс привів тебе сюди, - задоволено промовив старший із візитерів, вдосталь надивившись на Хорвека. - Але ти сьогодні тут, як нам і обіцяли, і в нас до тебе справа.

-Та які в нас із вами можуть бути спільні справи? - не втрималася я від нахабного закиду, дійшовши очевидного висновку: і цю свиню нам підклало кляте чаклунство.

-Цить! - прикрикнув один із братів, і підштовхнув до мене миску, вказуючи, що мого рота зараз потрібно зайняти їжею, а не розмовами. - Не нами вирішено, що допомоги потрібно шукати саме тут.

-І що за допомога вам потрібна, милостиві добродії? - лагідно запитав Хорвек.

-Не та, про яку просять голосно, - буркнув громило, якому, втім, припало до душі ввічливе звертання: не так уже й часто подібних людей іменували добродіями - скоріше, проклинали крізь зуби або погрожували шибеницею, якщо на те вистачало хоробрості.

Служниця, яка якраз піднесла нам глечик з вином, поспішно відвернулася, і, плутаючись у спідницях, побігла до кухні. Мабуть, братів тут добре знали і не бажали виявляти навіть тінь ознак цікавості до їхніх справ.

-Я - Гобб, - назвав себе старший і кивнув на брата, що сидів по його праву руку. - Цього кличуть Тартіном, а молодший наш - Доннем, і всі ми - Орвільни-молодші. Чули про Орвільнів з Асмалло?

-Не мав подібної честі, - відгукнувся Хорвек із тією ж самою бездоганною ввічливістю, а потім назвав себе, з ледь помітною насмішкуватістю додавши, що навряд чи його ім'я про щось комусь може сказати.

-Отже, ти приїхав із далеких країв, - у голосі Гобба Орвільна вгадувалася гордість за свою родину, хоч слава його, напевно, була злою, як бур'ян. - Тут наші імена знає кожен!..

-Так що ж вам знадобилося від мене, славні Орвільни? - демон нарешті подивився прямо в очі Гоббу. - Я нікому не відмовляю в тій допомозі, що мені під силу.

Орвільни розреготалися, і посуд на столі затанцював від цього громового гуркоту: братам, мабуть, здалася кумедною думка про те, що хтось може розмірковувати про відмову у відповідь на їхнє прохання.

-Дивна ти людина, - добродушно мовив Гобб, витираючи очі. - Гаразд же, слухай. Не так давно помер наш батько - Фаррад Орвільн, старий пройдисвіт. Світ мало бачив таких крутіїв!.. Дивний він був чоловік, і водилося за ним чимало чорних справ. Нас, синів, він недолюблював і проганяв по черзі з дому, щойно йому здавалося, що ми можемо самі добути собі прожиток. При ньому залишалися тільки дівчата, наші сестри. Ось за ними він душі не чув, оберігав від чужих поглядів і не дозволяв кроку за поріг ступити. Між собою ми вирішили, що все своє багатство наш старий розділить дівкам на придане, а нам залишиться тільки зубами клацати. Тому-бо ми змалечку жили своїм розумом і своїми силами - і нехай тільки хтось посміє сказати, що брати Орвільни не зловили удачу за хвоста!.. А в старого хрича нічого не вийшло з тієї затії - сестри наші одна за іншою померли молодими. Жодній не встигло виповнитися вісімнадцять років - усіх звела в могилу хвороба...

Тут мені здалося, що молодшого брата, Доннема, ці слова змусили спохмурніти. "Хоч хтось із вас, Орвільнів-молодших, любив своїх сестер", - подумала я, з неприязню поглянувши на Гобба-оповідача.

-...Коли до нас дійшла звістка, що і Шилія пішла на той світ, - продовжував він, - ми вирішили провідати старого Фаррада, щоб спитати, чи не бажає він згадати, що в нього є ще й сини. Але він на поріг нас не пустив, на схилі літ остаточно втративши розум. Тільки й кричав у вікно, що дітей у нього немає, і нас він знати не знає. Я тоді, здається, крикнув у відповідь, що ще поховаю його, щоб не витрачатися на труну, в одній із тих скринь, що стоять у підполі, набиті сріблом і золотом. І як у воду дивився - за кілька днів скнара зламав собі шию, звалившись зі сходів. Та ось тільки невдача - грошей ми так і не знайшли.

-Так може їх і не було? - байдуже припустив Хорвек.

-Ха! - вигукнув Гобб. - Не знав ти нашого панотця! Чверть століття тому в цих краях не було лихваря, багатшого за нього. Біля порога Орвільнів били поклони знатні пани з усіх кінців південних земель. А потім його здолала душевна недуга і справа закінчилася тим, що він прикупив будинок на околиці міста, а потім ще й старий водяний млин. Ніхто не бачив, щоб він туди ходив, але ночами багато хто помічав вогонь у вікнах. Сестри мовчали, наче в рот води набравши, але ми ж бо знали, що старий промишляє нечистими оборудками. І багатство його від того тільки зростало.