-2-

Плутано пояснивши йому, у якому готелі зупинилися, ми вирушили вузькими вулицями містечка. Хорвек лежав нерухомо, не помічаючи й не чуючи нічого навколо себе, хоча очі його, осклянілі й каламутні, були розплющеними. Я побачила, що руки його забруднені чимось білим, і злякалася, але майже одразу зрозуміла, що це білила, якими рясно намащували Домілу для ролі Білої Відьми - напевно, вона просто забула їх змити.

-Так що ж із вами сталося? - подав голос власник візка, остаточно прокинувшись і почавши виявляти природну цікавість до наших пригод. - Невже вас пограбували? І навіщо ото ясновельможному панству вештатися серед ночі? Таке ніколи добром не скінчується... Вашого родича побили чи від чого ще йому так зле? Йому потрібен лікар? У мене є один знайомий костоправ, який прокинеться навіть опівночі, щоправда, візьме за свої послуги подвійну плату...

-Ні-ні, - квапливо відповідала я. - Лікар не потрібен. Це... це звичайний напад задухи, легенева хвороба, звична у нашій родині. Я знаю, як із нею впоратися. Лише доправте нас до готелю, і я заплачу вам, скільки скажете...

...Усю ніч я просиділа біля ліжка Хорвека, прикладаючи до його чола збризнуту оцтом ганчірку - демона здолала гарячка. Іноді йому вдавалося в маренні вимовити якісь слова, і вогонь свічок починав потріскувати, змінюючи колір.

-Проклята бісівська душе, - бурчала я, знемагаючи від занепокоєння і безпорадності. - Чаклує навіть у безпам'ятстві! Припини! Припини зараз же! Далися ж тобі ці чари... Навіщо погодився допомагати? Адже знав же, чим це обернеться? Знав?..

-Знав, - раптом виразно й чітко відповів Хорвек, погляд якого на мить прояснився. - Але ще я знаю, для чого до мене повернулися чари, і не буду обманювати долю.

-І для чого ж? - вигукнула я, з досадою кинувши черговий компрес на підлогу. - Щоб зцілювати перших зустрічних, поки з самого дух геть не піде?

Мені здалося, що їдких слів моїх він не почув - знову обличчя його вкрилося потом, очі закотилися. Але трохи згодом він, хрипко вдихнувши, нерозбірливо вимовив:

-Ні... Ні... Для того, щоб ще раз зрадити...

-Здається мені, добродію, ви все ж таки марите, - з досадою сказала я, так і не дочекавшись подальших пояснень.

Однак після цієї короткої розмови стан хворого поступово покращився - він почав дихати спокійно й рівно, жар спав, і жодне чаклунське слово, промовлене в безпам'ятстві, не потурбувало більше спокою готелю. Свічки тепер горіли рівно і яскраво, та й тріск вугілля в каміні вщух.

Під ранок я задрімала на підлозі, не пошкодувавши нової сукні, але прокинулася, на свій подив, під ковдрою, на своєму ліжку.

-Сніданок ми проспали, тож як слід пообідаємо, і вирушимо в дорогу, - проголосив Хорвек.

Ніхто зараз не помітив би в ньому ознак будь-якої хвороби, і про нічний напад нагадували тільки очі, почервонілі через численні крововиливи. Недуга минула майже безслідно. А ось я почувалася геть розбитою, і на думку мені весь час спадали слова, промовлені демоном учора: там, де з'явилася магія, неодмінно хтось буде страждати. "Провалися воно пропадом, це чаклунство! - думала сердито я, позіхаючи й протираючи очі до свербіння. - Здається мені, чаклувати буде Хорвек, а покутувати гріхи доведеться нам разом!..".

Але хто міг знати краще за мене саму, що не можна гаяти ні хвилини? У конюшні при готелі вже чекали двоє сумирних, гарних коників в новісінькій збруї - Хорвек розумів, що лихої їзди я все одно не витримаю, тому вибрав для нас невеличких приземкуватих коней, - і рівно опівдні ми залишили Борго, супроводжувані тихими пересудами: дивна хвороба мандрівника, його щедрість, відсутність при ньому слуг - все це, звісно, дало поживу пліткам. Але тривожило мене аж ніяк не те, що залишалося за нашими спинами. Притихнувши і засумувавши, я обмірковувала почуте від Хорвека: магію не можна було приховати. Де б ми не з'явилися - неясні підозри одразу ж зародяться в людських умах, а потім хтось тихенько постукає у двері й пошепки попросить про допомогу... Допомогу, за яку можуть присудити страту у вогні!.. Те, що врятувало Хорвека від божевілля і смерті, виявилося таким же згубним за своєю суттю.

І чомусь він не бажав цього разу чинити опір небезпечній силі.

Південний рвучкий вітер бив в обличчя, розпалюючи кров і  змушуючи її швидше бігти по жилах; попереду зеленіли поля, яких ще не торкався холодний подих осені, і конячки з веселим іржанням бігли вперед, голова в голову. Хорвек казав мені назви містечок, через які ми мали проїхати, перш ніж дістатися узбережжя, але вони плуталися у моїй голові. Єдине, що я знала точно - нам не можна ніде затримуватися. Якщо раніше ми тікали від рудої відьми, то тепер доводилося боятися і самих себе.

Але Хорвек жодного разу не обмовився про те, на яку небезпеку він наражає нас, продовжуючи чаклувати. Кожну вільну хвилину він присвячував тому, щоб відновити колишні вміння, віддаючись заняттям з якоюсь захопленою і водночас лихою пристрасністю.

-Чи бачила ти на ярмарку канатних танцюристів, Йоле? - якось запитав він у відповідь на моє бурчання. - Довгі місяці і роки вони вчилися своїх трюків, падали і набивали синці, а потім знову підіймалися на канат. Тим, у кого були хороші вчителі, щастило більше за інших - їхні вистави були найскладнішими, адже у будь-якого старого майстра своєї справи є секрет, розгадати який без його згоди дуже складно. Але варто було їм ненадовго зупинитися і закинути тренування, як тіло дерев'яніло і забувало, чого його вчили. Однак найнебезпечніше для танцюристів – невдало впасти  і переламати собі кістки. Кістки ці, можливо, колись зростуться, але відновити колишню спритність буде в десятки разів важче, ніж навчатися цього мистецтва з дитинства. Хіба що старі секрети будуть зовсім трохи допомагати пройти цей шлях заново... або, навпаки, слугуватимуть гірким нагадуванням про те, чого вже не повернути.