-1-

...Я все ще продовжувала сидіти на парапеті, не знаючи, що сказати Хорвеку, який роздивлявся з відсутнім виглядом метушню біля багаття.

Не пригадаю, з якими словами він звернувся до мене. Найімовірніше, просто запропонував вирушати на пошуки столу і даху, що прихистив би наші голови, і я мовчки кивнула, поспішно піднімаючись із місця. Не знаю, яке почуття голосніше говорило в мені - боягузливе полегшення від того, що Хорвек, крокуючий ппереду, наразі такий спокійний і байдужий; або ж розчарування, адже він мовчав, а я так хотіла почути розповідь про Білу Відьму з його вуст - правдиву розповідь!..

Знову і знову перед моїми очима спалахували язики полум'я, в якому згорали солом'яні ляльки. Уявний вогонь був таким же гарячим, як і справжній - від нього палали щоки і збивалося дихання. Мені  здавалося, що я потерпаю через раптовий напад лихоманки - і єдиними ліками від цієї дивної хвороби були відповіді на запитання.

-Скільки тобі було років тоді? - випалила я, не в змозі більше стримуватися.

Хорвек озирнувся, і я зіщулилася, очікуючи побачити, що його обличчя спотворене гнівом або стражданням. Але ні - він мимохідь усміхнувся, дивлячись на мене зі звичним насмішкуватим співчуттям.

-Ти невиправна, Йоле, - сказав він. - Цікавість у тобі ніколи не програє страху, і вже тим більше не поступиться доводам розуму.

Я заплющила очі, не в силах витримати його погляду, і повторила, через шум у вухах ледь чуючи свій голос:

-Так скільки тобі було років, коли це сталося?

-Дванадцять чи тринадцять, - відповів він, і я зрозуміла, що він продовжує йти вперед, не сповільнюючи кроку.

-Але в тій виставі... - почала я нерішуче, і він розсміявся.

-Не варто вірити всьому, що показують мандрівні комедіянти на міських площах. Заспокой своє жалісливе серце, Йоле. Я зовсім не був у ту пору немовлям, люди багато чого забули... або не схотіли пам'ятати. Король знаходився під владою Білої Відьми п'ятнадцять років, і в ту пору її називали справжньою правителькою Півдня. При ній королівство було сильним і багатим, як ніколи раніше. Таких спогадів і справді краще позбутися, інакше може здатися, що король був не таким уже й мудрим, а відьма - не такою вже й злою.

-Отже, ти все пам'ятаєш! - вигукнула я, і, забувши про обережність, схопила Хорвека за руку, примушуючи сповільнити крок. - Що тоді сталося насправді?

-Ти ж бачила все сама, - він подивився на мене чи то з досадою, чи то з подивом, але руку вивільняти не поспішав. - На жаль, навряд чи я зможу додати цій історії барв. Пам'ять народна, хоч і помиляється часом у головному, напрочуд чіпка в дрібницях. Під вікнами будинку відьми й справді була кована огорожа, прикрашена вістрями. Що ще ти хочеш знати?

-Тобі... було боляче? - я й сама розуміла, наскільки безглуздим є це запитання, тому втиснула голову в плечі, очікуючи гнівної відповіді.

-О, так, - погодився Хорвек. - Вельми неприємний досвід. Але до чого зараз про це згадувати? Хіба в твого балакучого приятеля Ґарля не було в запасі з десяток казок, де чаклунок страчували, а чудовиськ, породжених їхніми чарами, вбивали? Їй-богу, вони мали б давно тобі приїстися.

Я здригнулася і розтиснула пальці, відпускаючи його руку. Безліч запитань, що крутилися на язиці - що було далі? Як він опинився при Темному дворі свого батька? Що пам'ятає про матір? - раптом здалися абсолютно порожніми і марними, адже Хорвек мав рацію: стара казка закінчилася так, як їй належало, і добро в ній перемогло зло.

-Мені так шкода, - прошепотіла я. - О, як мені шкода!..

Відповіді на мої слова не було, та я її й не чекала, розуміючи, який жалюгідний і недоладний вигляд має моє співчуття. Та й чи повірив Хорвек у нього?.. Ще недавно я сама б танцювала біля багаття разом із веселим натовпом, зі сміхом вигукуючи побажання горіти всім відьмам у пеклі, і він про це знав. Чого коштували мої слова в його очах? Мої міркування були грубими і поверхневими, мій розум - темним, а знань вистачало хіба на те, щоб нашкрябати кілька непристойностей на стіні... Ох, та я ж просто образила його своїми жалощами- ще дужче, аніж настирливою цікавістю!..

Поки я вдавалася до пристрасного самобичування, напади якого, із загадкових причин, долали мене дедалі частіше, Хорвек, скерований своїм безпомилковим чуттям, відшукав для нас прихисток: затишний старий готель, у господині якого знайшлося достатньо гарячої води і мила для того, щоб надати нам поважного вигляду. Ще через пару-трійку годин ми вже приміряли новий одяг, знесений служницями з усього міста - ось вже несподіване свято трапилося в місцевих крамницях!.. Хорвек, зрозуміло, був незадоволений тим, як сидить готове вбрання, але в нас бракувало часу на те, щоб зняти мірки і замовити одяг у кравця, як то годиться у шляхетних панів. Якби я знала демона трохи гірше, то могла б повірити, що єдина і найсильніша його турбота - ширина манжетів: він зосереджено розглядав і відкидав одну сорочку за іншою, демонструючи чудеса прискіпливості, аж поки, нарешті, не вчинив свій вибір.

Я ж, навпаки, без жодного інтересу копирсала пальцем спідниці суконь, кинутих поперек ліжка. Ще недавно я б зомліла від щастя, отримавши в подарунок стільки сукенок, які вже точно не були анітрохи схожі на плаття служниці, але тепер мене не тішили ні перламутрові ґудзики, ні тасьма, ні візерунчасті пояси. Що там! Навіть побачивши в дзеркалі, що моє чоло оповите відрослими рудими кучерями майже як за старих часів, я не зраділа, а лише зітхнула, пригладжуючи настовбурчені пасма.