-25-

Мені не сподобалися його слова ще більше, ніж те, як вправно і швидко він вирізав язики й очі гарпіям. Але за його спокійним і безпристрасним поглядом я вже навчилася вгадувати, коли ставити запитання немає жодного сенсу.

Мою рану нашвидкоруч перев'язали клаптем, відірваним від спідниці, свої ж порізи Хорвек залишив без уваги, відмахнувшись від моїх спроб допомогти. Я бачила, що він поспішає якнайшвидше піти звідси, та й мене дедалі сильніше нудило через мертвих чудовиськ. Туман майже розсіявся, і стало ясно, що ми відійшли не так далеко від дороги. Вдалині сріблився невеликий гайок, за ним - інший, і, як мені здалося, за ними лежала велика долина, що тонула в серпанку. Хорвеку, напевно, сподобався цей краєвид, і він промовив:

- Якщо там внизу є якась річка, нам варто було б перейти її, щоб збити зі сліду тих, у кого гарний нюх...

Я здригнулася, але не наважилася запитати, про кого він говорить, - мені здалося, що якщо я почую про чергових моторошних істот - перевертнів або упирів, - то мене покинуть останні сили. Зазвичай я вважала, що краще знати правду, щоб не лякати себе домислами, але щось мені підказувало: цього разу моя уява навряд чи зможе позмагатися з дійсністю.

Перші години після страшної зустрічі з гарпіями розмилися в моїй пам'яті - я навіть не відчувала болю в нозі, раз по разу переживаючи той жах, якого нещодавно зазнала. Їхні крики, потворність, що ховалася під прекрасною личиною, не виходили в мене з голови, і врешті-решт Хорвек, який помітив, що я сама не своя, гукнув мене, щось запитавши. Я була настільки схвильованою, що від звуку його голосу здригнулася, наче від удару, збилася з кроку, а потім почала щось бурмотіти, наче п'яна, - язик заплітався, і я одразу ж забувала, про що хотіла сказати. Так нічого і не зумівши пояснити, я розридалася і, якби не допомога Хорвека, неодмінно впала б на землю, бо хотілося мені одного: довго-довго плакати, згорнувшись калачиком, і прогнати зі своєї голови мертвих гарпій. Але бродяга втримав мене, і я ткнулася обличчям у його груди, ледь прикриті пошматованим, закривавленим одягом. Мабуть, це завдало йому болю, але він нічого про це не сказав, лише продовжував обіймати мене і напівголосно повторював, що все закінчилося.

- Але я... я вбила її! - прошепотіла, захлинаючись від ридань.

- Її вбив я, - сказав Хорвек, погладжуючи моє волосся. - Ти порізала їй шию - зовсім неглибоко, а цього недостатньо навіть для того, щоб прикінчити курку. Але гарпія вбила б тебе без жодного жалю, забрала б те, що потрібно її господині для чарів, і досхочу б поласувала твоїми рештками - вони люблять людське м'ясо. Не варто шкодувати про те, що ти намагалася її випередити.

Однак я розплакалася ще гірше, тепер уже не знаючи, про що шкодую.

- Усе так... так... страшно! - ледь змогла промовити я, схлипуючи й затинаючись, але Хорвек неголосно розсміявся.

- Ти справді найхоробріша людина з тих, кого я знаю, Фейн, якщо страшно тобі стало тільки зараз, - сказав він. - Я б подумав, що ти нарешті порозумнішала, але... Якщо я зараз запитаю, чи відмовилася ти від своєї початкової мети, - що ти відповіси?

Тут же перед моїми очима постало обличчя пана Огасто - бліде, змучене, але все ще прекрасне. На секунду мені здалося, що ми з ним знову зустрілися на покинутому пустирі, - о, як добре я пам'ятала тепло його рук! Він легко підняв мене, щоб посадити на коня, адже моя нога боліла майже так само, як і зараз... Мене оповило хвилею жару, що дивовижним чином прогнав озноб, від якого я зовсім нещодавно здригалася всім тілом. Але чари одразу ж розвіялися, коли я підняла погляд, - переді мною було дивне, хиже обличчя Хорвека, анітрохи зовні не схожого на його світлість. Пустир, де ми зустрілися з паном Огасто, був осяяний сонцем, всипаний квітами… То, звісно, були лише жалюгідні сорні трави, але зараз натомість довкола розкинулося похмуре дике поле, давно пожухле і вигоріле. І руки мої були того разу брудні від землі, а не від чорної крові чудовиська...

Мабуть, мої почуття відбилися на обличчі, оскільки Хорвек криво усміхнувся і відпустив мене, немов передбачаючи моє бажання відсторонитися.

- Ось бачиш, ти знову хочеш іти далі, сльози висохли, і страхи забуті, - сказав він. - Не варто гаяти час, день не такий уже й довгий, а ввечері по твоєму сліду підуть нові мисливці.

Я почервоніла - моя слабкість і справді виглядала нерозумно й ганебно - і квапливо покрокувала вперед, намагаючись не надто сильно накульгувати. З Хорвека сталося б знову звалити мене собі на спину, але тепер, після того як я згадала про пана Огасто, дружба з новим знайомим викликала ніяковість, наче його світлість міг би побачити, як я геть непристойним чином видерлася на закорки до якогось волоцюги.

Боги були прихильні до нас - мабуть, і їм не хотілося ставати на бік злісної відьми, хоч супротивниками її були усього лише нерозумна Фейн і волоцюга Хорвек, що часом скидався чи то на демона, чи то на хитрого божевільного. У долині і справді знайшовся неглибокий струмок, який місцями більше нагадував канавку. Ми пройшли вниз за течією, поки мої ноги не почало ломити від студеної води і я не затребувала пощади, забувши про нещодавній намір бути стійкішою за всіх славних героїв разом узятих. Вибравшись на один із берегів, я в знемозі впала на траву. Хорвек же, немов не відчуваючи ні холоду, ні втоми, зняв подерту куртку, сорочку і почав змивати підсохлу кров, якою був вкритий ледь не повністю. Від холодної води рани знову почали кровоточити - їх було чимало, і багато які з них виявився досить глибокими.