-24-

Тим часом небо, що виднілося в просвітах між деревами, почало світлішати - наближався світанок. Це спричиняло неясне занепокоєння, немов досі саме нічна темрява допомагала мені сховатися від очей всесильної чаклунки.

- Туман, - сказав Хорвек задумливо, і мені здалося, що він відповідає на мої думки. - Ранок сьогодні холодний, і з боліт принесло багато сирості... У тумані легко загубитися, але легко й загубити...

Справді, світлий серпанок стелився в нас під ногами, клубочився в ярах і низинах, і молочно-білими напівпрозорими смугами перехльостував стару дорогу.

- А якщо в ньому ховається щось страшне? - я з недовірою дивилася на небесну хмару, яка впала навіщось на землю і увібрала в себе пахощі листя, трав і стоячої води.

- Щось страшніше, ніж дівчиська, які випускають на волю демонів і руйнують чари відьом? - засміявся Хорвек. - Не думаю. Якщо вже ти вирішила ховатися, то болотний туман твій друг, а не ворог.

І ми пірнули в першу смугу імли.

Невдовзі виявилося, що туман, хоч і не обважує кроків, проте добряче морочить голову мандрівникам. Іноді нам не вдавалося розгледіти нічого, крім кам'янистої землі під нашими ногами. Піднявшись на високий пологий пагорб, який я смутно пригадувала, ми побачили похмуре ранкове небо і безкрає молочне озеро біля підніжжя гори. Подекуди з нього виступали, немов острови, верхівки найстаріших дерев, решта ж лісу повністю потонула в тумані. Великий камінь відзначав роздоріжжя, і ми не змогли пригадати точно, якою дорогою йшли тут раніше. Навмання обравши стежку, спустилися, але незабаром зрозуміли, що помилилися, адже по обидва боки дороги не темніли стіни лісу. Ми йшли занедбаним полем, що пахнуло пожухлим гіркуватим полином і димком далекого багаття, - мабуть, десь там, на невидимій околиці, пастухи коротали ніч біля вогню. Лише хрипке вороняче каркання зрідка порушувало тишу - тут не було шелесту листя чи скрипу гілок.

- Ми заблукали, - засмучено сказала я. - Чи не варто повернутися до того каменю і вибрати іншу дорогу?

- Іноді випадковості йдуть на користь тим, хто від початку діяв нерозумно, - мені здалося, що, кажучи це, Хорвек прислухається. - Навмисні твої дії добром не обернулися. Подивимося, чи не принесе користі помилка?

- Про що це ти? - я покосилася на нього, подумки проклинаючи схильність мого нового приятеля говорити про все винятково заплутано і неясно, наче будь-яка зрозуміла фраза дала б мені змогу негайно розкрити всі його таємниці.

- Якщо чаклунка, якій ти насолила, знає, що ти була в монастирі, то неодмінно відправить туди своїх слуг, - відповів Хорвек, знизуючи плечима. - Слуги ці, не знайшовши тебе в лісовій обителі, шукатимуть здобич на дорогах, що ведуть до Тамельну. І якщо зараз ми звернули на стежку, що йде вбік, то зможемо уникнути вельми неприємної зустрічі...

- Слуги? - я здивовано поглянула на Хорвека, який говорив, здавалося, цілком серйозно. - Відьма далеко, інакше давно б з'явилася в місті. Як її підручні так швидко досягнуть монастиря? Навіть на найспритніших конях за ніч вони не встигнуть обернутися! Чи у чаклунки є чарівні коні? Нехай ті коні багатокрилі і швидкі як вітер, хіба слугам відьми вдасться прочесати всі стежки, що ведуть в обитель? Відшукати подорожніх у безкрайньому лісі - все одно, що голку в копиці сіна!

- Так, мабуть, людині це завдання не під силу, - погодився Хорвек. - Однак у слугах у чаклунки ходять не лише люди.

І тут же обличчя його потемніло - десь далеко пролунав крик, дещо схожий на каркання крука, проте більш протяжний, та ще й закінчувався він звуком, схожим на злий регіт. Я зрозуміла, що Хорвека стривожив цей голос, але тільки-но відкрила рота, щоб запитати, що за птах видає такі гучні й пронизливі зойки, як знову почувся каркаючий сміх, ставши голоснішим і ближчим, і мій супутник завмер на місці.

- Що це... - усе-таки наважилася запитати я, але Хорвек, схопивши мене за руку, уже тягнув геть. Невидиме в тумані поле виявилося порослим усіма видами бур'янів, які я знала, і їхні високі сухі стебла немилосердно дряпалися і чіплялися колючками за мій одяг. Крики повторювалися, немов два птахи перегукувалися між собою, і я подумала, що в голосах їхніх чутно лють, як у гарчанні злісного мисливського собаки.

- Тримайся якомога ближче до землі, - сказав тихо Хорвек, штовхаючи мене в якусь яму, залишену стадом диких свиней. - Вони можуть взяти помилковий слід. Незабаром сонце підніметься високо, і нічним створінням доведеться сховатися в якихось руїнах, щоб дочекатися ночі.

- Хто це? - прошепотіла я, мимоволі притулившись до нього. - Кого вона послала за мною?

- Судячи з криків - двох гарпій, - люб'язно роз'яснив мені волоцюга. - Вдалий вибір, коли йдеться про полювання на людей. Вони швидкі, гостроокі і не пропустять навіть мишу, що показалася з нори. Але сонячні промені їм не до вподоби, тому вони й злі.

- Гарпії? - охнула я, відчуваючи, як мій язик від страху перестає ворочатися. - У відьми в підручних є такі чудовиська?

- Чаклуни, що не жалкують чужої крові, багатьом темним створінням здаються завидними господарями, - відповів Хорвек. - Тобі слід було подумати про це до того, як переходити дорогу відьмі.

Деякий час ми лежали, уткнувшись носами в землю, - крики ставали глухішими, гарпії віддалялися. Хорвек подав мені знак підніматися і показав, щоб я робила це якомога тихіше.