-23-

І знову я з упевненістю подумала про чаклунство. Відьма вочевидь бажала, щоб сестра пана Огасто мовчала про те, що бачила и чула. Коли бідолашній хотілося з кимось поговорити, чари надійно утримували монахинь від зближення з жертвою чаклунства. Те, про що розповіла сестра Ауранда, дуже скидалося на відьомський морок, на кшталт історій, які розповідали мешканці тамельнського палацу, коли йшлося про плащ зі срібним шиттям. Чародійці зовсім не потрібно було створювати оманливі мари і вкладати їх у голову кожному, кого вона хотіла обдурити. Її закляття неначе тихо підказували людям, про що слід замислитися, і зараз вони говорили мешканкам монастиря, які наближалися до Лауреси: зверніться думками до лихого, згадуйте все найстрашніше, що з вами трапилося, картайте себе через минулі помилки! Демони, що живуть у людському розумі, набагато страшніші за тих, що приходять з інших світів, - їх не можна посадити в підземелля і вирвати пазурі... Старих страхів, що прокинулися через лиху магію, виявилося достатньо, щоб монахині трималися подалі від сестри пана Огасто.

- І все-таки я хочу з нею побачитися! - рішуче заявила я, намагаючись не звертати уваги на сумне і перелякане обличчя сестри Ауранди.

…Кімната Лауреси знаходилася в самому кінці похмурого коридору, і я відчула магію, що роїлася навколо, ще до того, як обличчя сестри Ауранди спотворилося від напруги. Після того, як моя кров одного разу перетворилася на чари, я стала чутливішою до ворожби: тупий біль оселявся десь глибоко під серцем, і, здавалося, зовсім трохи не вистачало, щоб він вирвався на волю й почав розривати мої нутрощі. Можливо, тому я не відразу відчула той переляк, про який говорила монахиня, - його заглушив страх перед знайомим болем.

- Ви можете не супроводжувати мене, - сказала я, і сестра Ауранда квапливо попрощалася, не помітивши, що мої слова прозвучали не надто ввічливо.

Лише коли я постукала у двері, закляття, накладене на сестру пана Огасто, обрушилося на мене. Туга й зневіра стиснули серце - я раптом збагнула, що Хорвек чекає на мене за брамою монастиря, щоб жорстоко вбити. Потім мені подумалося, що мого дядька неодмінно стратять, коли довідаються про звільненого демона, - я виразно бачила шибеницю, до якої тягнуть бідного дядечка, який усе ще нічого не розуміє і гірко плаче. І знову Пан Підземель кидав мене в чорний колодязь, щоб висмоктати в смердючій могильній темряві всю мою кров... А пан Огасто, перед яким я стояла на колінах, говорив, відштовхуючи мене ногою: "Забирайся, Фейн! Я ніколи тебе не покохаю! Ти дурна і некрасива! Навіщо ти втручаєшся в мої справи? Хто ти така, щоб піднімати на мене очі?".

Насилу мені вдалося згадати про те, що це вплив чар. Важкі думки завдавали такого болю, що хотілося бігти щодуху, аби тільки вони перестали мучити мене. "Морок! - сказала я собі. - Цього всього не станеться, якщо я зумію поговорити з Лауресою! Якби відьма не боялася, що хтось випитає в неї правду, то не стала б оточувати її лихим чаклунством".

- Пані Лауресо! - покликала я, віддихавшись після нападу страху. - Пані Лауресо, ви чуєте мене?

Кімнату освітлювала єдина свічка, і мені насилу вдалося розгледіти, що на вузькому ліжку нерухомо лежить жінка. Почувши мій голос, вона повернула голову і здивовано відгукнулася:

- Хто тут? Мені здається, що я чула своє ім'я!

Її відповідь хоч і змусила мене знову стиснутися від страху, але, тим не менш, підбадьорила. Я зробила крок уперед і нарешті роздивилася обличчя Лауреси. О, як же вона була подібна до свого брата! Навіть хвороба, що виснажила її, не змогла приховати цю схожість. Колись вона була дуже вродлива, як і його світлість, - тонке смагляве обличчя з великими темними очима. Але очі ці були облямовані чорними колами, губи зблідли й пересохли, а шляхетне високе чоло розсікли глибокі зморшки.

- Я прийшла до вас від пана Огасто, - сказала я, не наважившись на обман, - так багато горя було в очах змученої жінки.

- Огасто? - здивовано перепитала вона, безуспішно спробувавши піднятися. - Я не знаю цього імені...

- Ваш брат! Ви ж пам'ятаєте свого брата? Він герцог Тамельну!

- Так, у мене був брат... - прошепотіла жінка. - Але його звали... Його звали... Не пам'ятаю його імені! Як же його звали? Де він?

Чаклунка стерла її спогади! Від жалю і розчарування я ледь не застогнала. Невже все це було даремно? Чари знищили свідомість Лауреси так само, як це трапилося з найманцями його світлості, адже вона, судячи з усього, не становила жодної цінності в очах відьми. Її зачарували, не запитавши на те дозволу, а такі чари набагато зліші й руйнівніші, - так говорив Рекхе...

- До мене так давно ніхто не приходив, - шепотіла Лауреса. - Я ні з ким не говорила багато днів... місяців... Усі бояться мене, адже я збожеволіла... Я нічого не пам'ятаю... Підійди до мене, дівчинко! Я хочу подивитися на твоє обличчя!

Долаючи опір чар, я зробила крок уперед і взяла в руки свічку зі столу, щоб жінка могла роздивитися мене. Раптово Лауреса здригнулася всім тілом і подалася назад, немов намагаючись сховатися.

- Руде волосся! - вигукнула вона. - Руде волосся! Відьма!

- Ні-ні! - я злякано озирнулася, немов нас міг хтось підслуховувати. - Я не відьма! Але... Ви згадали її! Ви пам'ятаєте руду відьму, яка вас зачарувала! Що вона пообіцяла вашому братові? Чому він дозволив зробити це з вами?

Деякий час сестра Лауреса тремтіла, немов не чуючи мене. Але поступово її хвилювання вгамувалося, і мої слова, здавалося, були нею сприйняті.