-16-

Міке на прощання махнув мені рукою і радісно сказав, що відзавтра ж стане давати мені уроки. Він вважав, що спочатку мені варто приділити основну увагу арифметиці та чистописанню, а потім додати до них історію та географію і, можливо, приправити невеликою кількістю геометрії. Від цих слів у мене стало в роті гірко, як від найогидніших мікстур дядечка, і я подумала, що випущу з підземелля десяток демонів, якщо це дасть мені змогу уникнути знайомства з настільки неприємними штуками. Ні, я все ще пам'ятала, що заради пана Огасто маю змінитися, однак, почувши дивовижні назви, одразу ж вирішила, що це варто відкласти на якісь кращі часи. Навчатися арифметики та інших дивних наук, які чомусь так шанували шляхетні пани, можна було і після того, як підуть чари з його світлості. У жодній історії про війну зі злими чаклунками не оповідалося, буцімто лицар чи принц хвалився вченістю перед тим, як вступити в бій! Що вже казати про настирливих родичів, які гнали б доблесного героя до вівтаря, в той час як йому належало здійснити подвиг, - ні, їм не було місця в таких казках!

...Знову ненависне весілля руйнувало всі мої плани. Підступна відьма уявлялася мені в ту хвилину менш небезпечним ворогом, ніж Коріуси і дядечко, які об'єднали свої зусилля, щоб відправити мене до шлюбу. Я бачила тільки одну картину майбутнього, з якою готова була погодитися: пан Огасто, звільнившись від чар, відсилає геть ненависну дружину, подає руку мені і везе у свої далекі володіння, про місцезнаходження яких знала хіба що мудернацька наука географія, та й то я не була в цьому аж надто впевненою. Я не бажала проміняти найпрекраснішу мрію на весілля з якимось Міке, хоча він і виявився не таким вже пихатим занудою, як мені здавалося спочатку. Від безсилої злості мені раз у раз хотілося розплакатися, але я твердо сказала собі, що боги просто кваплять мене, натякаючи: зайві сумніви можуть призвести до того, що від роздумів я прокинуся нудною пані Коріус, яка сидить за учнівською партою перед горою зошитів із чистописом. Ні вже, я не збиралася гаяти час даремно! Золота крона сьогодні ж піде панові Підземель у сплату за добру пораду і допомогу!

- Я ще не розібрався, що за думки крутяться в твоїй голові, - з підозрою повідомив мені дядечко перед тим, як відправитися спати. - Але якщо ти знову збираєшся зірвати заручини з Міке, то, бачать боги, я тебе випорю ременем на очах у всієї челяді!

- На добраніч вам, дядечку, - медоточивим голоском відповіла я і зачинила двері перед його носом. Щоб удати, ніби теж сплю, я залізла під ковдру, проте сукню не знімала, а гаманець із кроною був так само прихований у мене за пазухою.

Жодного разу до того я не чекала настання ночі з таким нетерпінням. Щойно дядечко Абсалом почав хропіти, я одразу ж схопилася з ліжка, прихопила свій крихітний каганець і вирушила до бібліотеки. Там я ледь не зіткнулася з паном Огасто, який у супроводі особистого слуги йшов до своїх покоїв. Я швидко задула вогник у каганці, сховалася в темний куток і з солодкою тугою спостерігала, як відблиски вогню свічки, що ніс у руках слуга, кидають тіні на гарне обличчя його світлості. Очі пана Огасто здавалися цілковито чорними, як у чудовиська зі страшної казки, але й ця зловісна риса не видалася мені відразливою. Ті миті, що я могла його бачити зблизька, здалися мені короткими, як спалах блискавки. О, як би мені хотілося, щоб він відчув, з якою любов'ю я зараз дивлюся на нього... Можливо, це додало б його змученій, зачарованій душі трохи сил для боротьби з чаклунством?..

Але він пройшов повз, не повернувши голови в бік мого укриття і не розчувши моїх тихих сумних зітхань.

Почекавши трохи, я знову підпалила гніт каганця й тихенько прослизнула до бібліотеки, де привела в дію добре знайомий механізм потайних дверей.

Спускаючись сходами, я пошепки кликала пана Казіро, чомусь злякавшись, що сьогодні домовий дух не покажеться мені. Однак мої побоювання виявилися марними - нічний пан палацу чекав на мене, як завжди, на тій сходинці, що була невидимою межею між його володіннями і підземеллями. У руках у нього була невелика кістяна сопілочка, з якої він витягував звуки, що нагадували сумні крики нічного птаха. Щури, які слухали його, сиділи нерухомо, ніби занурившись у сон. Моя поява змусила їх розбігтися в сторони. Я кинула їм підсохлу скоринку хліба, що залишилася з обіду, і заслужила схвальний погляд домового духа.

- Ви відведете мене до пана Підземель? - випалила я, геть забувши про ввічливе привітання.

- Ти не передумала... - сумно промовив пан Казіро.

- Ні-ні, навпаки! - я вимовила це швидко й голосно, адже в глибині душі, звісно ж, боялася цієї зустрічі.

- Ти знайшла золото? - запитав домовик, віддавши свою сопілочку одному з щурів.

- Так, ось воно, - я показала крону і побачила, що в очах пана Казіро загорілися золотисті вогники. Домовик, як і пан підземель, пам'ятав старі часи й тужив за ними, перебираючи свої мідяки та срібло.

- Коли я звільню пана Огасто від чар злої відьми, то обсиплю вас золотими монетами з ніг до голови! - палко пообіцяла я, притиснувши руки до грудей. - Але сьогодні в мене всього-на-всього одна монета, і я маю поговорити з паном Підземель!

- Я пам'ятаю, - коротко відповів дух, і вогники в його очах потьмяніли. - Що ж, спробуємо покликати його. Загаси вогонь у своєму каганці, старі духи не люблять його жару.

Я погасила лампу, опинившись у цілковитій темряві, і страх одразу ж відгукнувся тремтінням у моїх руках. Темрява ночі - стихія домового духа - завжди була ворожа нам, людям, і вид золота міг пробудити в душі пана Казіро стародавні пристрасті... Та не встигли чорні думки отруїти душу, як сяйво мертвого вогню засліпило мої очі - у руках нічного пана палацу з'явився один із тих ліхтарів, що освітлювали дорогу урочистої процесії на честь повного місяця.