-14-

Невдача чіплялася до мене того дня, немов сміття до підошви. Спочатку я ледь не зіткнулася з одним із найманців пана Огасто - він із розгубленим виглядом блукав господарським подвір'ям, дивлячись перед собою порожнім поглядом. Тепер, коли я знала, що охоронці зачаровані, їхні посірілі мляві обличчя викликали в мене ще більший страх, ніж раніше. "Їхня свідомість давно мертва!" - згадала я слова демона, і мені здалося, що я бачу небіжчика, який піднявся з могили. Так воно і було, якщо розібратися, - його тілом керували злі чари, і, якби вони зникли, - найманець певно миттю б загинув.

Не тільки в мене охоронець викликав жах - я побачила, як кілька служниць туляться біля дверей, не наважуючись вийти на подвір'я, поки там блукає живий мрець. Слуга, що йшов до кухні з боку воріт, одразу ж повернув назад, побачивши зловісну постать, чиї рухи часом нагадували судомні посмикування людини, яка бачить уві сні щось кошмарне.

- Ну ж бо, мертва твоя макітро, - роздратовано бурмотіла я, виглядаючи з-за рогу. - Забирайся в підземелля та пий своє вино, якщо воно тобі хоч трохи допомагає! Не пощастило тобі зустрітися з мерзенною відьмою, яка вбила твій розум, але ти, бідолахо, все одно вже нічого не розумієш... От уже хто заслужив опинитися в кам'яному мішку на віки вічні, то це чаклунка, яка зробила з тобою таке...

Немов почувши моє тихе напуття, найманець попрямував до старого крила, на якому наче лежала невидима печатка всіляких нещасть і зла - принаймні, варто було мені подивитися в той бік, як у грудях оселився щемливий біль. Мені стало цікаво, чи відчувають чорні чари інші мешканці палацу, однак питати було безглуздо: напевно всі вони були впевнені, що це відбувається через присутність там демона. Я ж точно знала, що близькість Рекхе породжувала зовсім інші емоції, - він навіював страх, огиду, злість, але це були природні відчуття, що не осідали на душі темною липкою пеленою, у якій я, не сумніваючись, упізнала відгомони темної магії.

Утім, витрачати час на подібні міркування було нерозумно. Я попрямувала до воріт, ледь утримуючись від того, щоб не побігти, - це вже точно привернуло б чиюсь увагу.

Брамник, захоплений розмовою з якимось своїм приятелем, не дивився в мій бік, і мені здалося, що вже тут ніяких перешкод не трапиться, аж раптом голос, від звучання якого мої коліна підкосилися, вимовив:

- Небога лікаря! Ти знову вирушаєш на пошук неприємностей?

Я різко повернулася, червоніючи й бліднучи поперемінно. Пан Огасто, знову верхи на своєму прекрасному коні, наближався до воріт. Скидалося на те, що він збирався як зазвичай наодинці прогулятися околицями. Мимоволі я відзначила, як посвіжішало його гарне обличчя, - не дивно, що дядечко Абсалом так пишався! Його світлість виглядав абсолютно здоровим - найкраще свідчення того, що придворний лікар потрудився на совість. Блискучі живі очі герцога пильно дивилися на мене без жодної неприязні, немов під час останньої нашої розмови він не прогнав мене геть. Можливо, він і не пам'ятав про цей випадок?

- Ваша світлосте... - пробубоніла я, розгубившись чи не сильніше, ніж під час першої розмови з Рекхе. - Доброго вам ранку...

- Куди ти йдеш, Фейн? - прямо запитав герцог, зупинивши коня поруч зі мною. - Здається, я казав, щоб ти одна не покидала палац. У тебе коротка пам'ять? Чи ти не береш до уваги мої накази?

Мені залишалося хіба що відкривати й закривати рота, як рибі, викинутій на берег, - у присутності пана Огасто я втрачала останній розум. Збрехати іншим мені ніколи не складало труднощів, тут же язик віднявся, немовби його вжалила бджола.

- Ну ж бо, Фейн! - Його світлість підвищив голос. - Ти знову зібралася кудись, не поставивши до відома свого дядька, чи не так? Якщо я накажу зараз знайти його - чи скаже він, що ти зараз виконуєш його прохання?

- Ваша світлосте, я просто... просто... - жалюгідно бурмотіла я, зовсім занепавши духом. У голові було порожньо, як у дірявому відрі, і жодного слушного пояснення, навіщо мені потрібно прогулятися містом, я не знаходила.

- Агов, Філіберте! - ще голосніше крикнув пан Огасто, і занепокоєний брамник, який з острахом прислухався до нашої розмови, щодуху кинувся до свого пана.

- Що завгодно вашій світлості? - захекавшись, квапливо запитав він.

- Знаєш племінницю мого лікаря? - пан Огасто кивнув у мій бік, хоч цього й не було потрібно, - воротар одразу ж взявся запевняти його світлість, що не сплутає мене ні з ким іншим.

- Простеж за тим, щоб вона не виходила одна в місто! - продовжив герцог, тон якого не був злим чи суворим, проте відбивав усяке бажання сперечатися. - Залишати палац вона може в супроводі свого дядечка або іншої шанованої людини з числа двірні, і ніяк інакше.

- Буде виконано, ваша світлосте, - тут же відгукнувся Філіберт.

Я не могла приховати смутку, але пан Огасто лагідно посміхнувся, побачивши кислий вираз мого обличчя.

- Ти надто безстрашна, руда дівчинко, - сказав він мені, і через теплоту, що лунала в його голосі, серце ледь не розірвалося від солодкої муки. - Шкода, що про тебе нікому подбати як слід. Що ж, сподіваюся, хоч від однієї біди я тебе вберіг.

"Ох, але я ж просто намагаюся допомогти вам! Чому ви не відчуваєте, що все це - заради вас?" - подумки вигукнула я, а вголос смиренно подякувала пану Огасто за доброту і запевнила, що не хотіла його розгнівати своєю неслухняністю. Про чари заводити розмову не мало жодного сенсу - в усьому Тамельні про чаклунство знали я, демон і домовий дух з його щурами, і навряд чи слова, що йшли від будь-кого з нас, здалися б пану Огасто гідними довіри. Мені залишалося тільки проводити поглядом його світлість і пробурмотіти: "Та йду я, йду!" у відповідь на буркотання брамника.