-13-

Пан Казіро чекав на мене на тому самому місці, що й зазвичай, - біля межі своїх володінь. Незважаючи на хвилювання, що їло мене всі ці дні й ночі, цього разу я не забула про гостинці для щурів і кинула на підлогу жменю хлібних крихт. Самому ж домовому духу я віддала скойці, які мала пожертвувати храму святого Саллюстія сьогодні вранці, і, як мені здалося, пан Казіро залишився дуже задоволеним моїм шануванням.

- Ти добула зброю? - запитав він, звісно ж знаючи наперед відповідь на своє запитання, а потім обнюхав згорток із кинджалом, який я йому простягнула.

- Так, усе зроблено правильно, - визнав він. - Що ж, вирушай до демона і віддай йому ножа.

- Він і справді вб'є себе? - укотре запитала я, але тепер, чесно кажучи, мені не так уже й сильно хотілося почути ствердну відповідь.

- У нього немає іншого виходу, - сказав домовик впевнено і з неприхованою злою радістю.

Спохмурнівши ще сильніше, я продовжила свій шлях, який, як завжди, завершився діжкою.

- Ти все-таки прийшла, - тут же вимовив Рекхе, який, здавалося, чекав на мене. Утім, що ще залишалося йому робити?...

- Так, я тут, - у мене ледь вийшло видавити цю нехитру відповідь.

- Ти принесла те, про що я просив? - голос демона здригнувся; це було помітно, незважаючи на хрипи й булькання, якими супроводжувалася зазвичай його мова.

- Так, - це твердження далося мені з ще більшими труднощами.

- Віддай клинок, і я виконаю свою обіцянку, - нетерпляче промовив Рекхе, і мені здалося, що важке дихання його почастішало.

- Ти... ти збираєшся зробити це просто зараз? - прошепотіла я, міцно стискаючи згорток у тремтячих руках.

- Я можу почекати, поки ти підеш, - відповів він із деяким здивуванням. - Утім, не думаю, що ти зможеш щось розгледіти в темряві. Бити я буду точно, і ти не почуєш нічого, що змогло б викликати в тебе більшу огиду, ніж мій голос.

- А як же варта? - я тремтіла дедалі сильніше. - Хіба вони не виявлять незабаром, що ти мертвий?

- Не турбуйся, це станеться не так уже й швидко. Вони приходять для того, щоб жбурнути мені якісь недоїдки, і анітрохи не цікавляться тим, чи з'їв я їх. І навіть коли моє тіло почне розкладатися, тутешній сморід спочатку заглушить цей запах, - Рекхе відповідав на мої запитання ґрунтовно і відверто, але мене це не заспокоїло.

- Ти й справді хочеш померти? - я вже не знала, що ще запитати, однак віддати демонові кинджал усе ніяк не наважувалася.

- У мене немає іншого виходу, - повторив Рекхе те саме, що нещодавно сказав мені пан Казіро.

- Померти в цій смердючій темній дірі...

- Думаєш, жити в ній набагато краще? - демон, помітивши мої коливання, став говорити різкіше. - Ти пам'ятаєш, що я пообіцяв тобі? Якщо ти хочеш дізнатися, що приховано в минулому твого пана, - віддай мені клинок!

- Так, я хочу... - невпевнено прошепотіла я і зробила крок уперед, до ґрат. Знову з темряви показалася чорна висохла рука. Тепер я могла розглянути її краще - кожен понівечений палець, і тремтіння моє посилилося.

- Ну ж бо, дай ножа! - прохрипів Рекхе.

Зробивши над собою відчайдушне зусилля, я простягнула згорток, проте в останню мить відсмикнула руку, від відчаю чи то зашипівши, чи то застогнавши, наче пальці мені защемили дверима.

- Я не можу! - вигукнула, ледь стримуючи сльози.

- Що? - демон, здавалося, розгубився.

- Я не можу стати співучасницею твого самогубства, - сказала я трохи твердіше і відступила назад. - Це великий гріх.

- З яких це пір? - заричав Рекхе, і я побачила, як чорні пальці вчепилися в прути решітки. - Ти знаєш, хто я! Ти ненавидиш мене, я твій ворог! Нехай би ти сама всадила кинджал у моє серце - ніхто б не засудив тебе!

- Можливо й так, - я втерла ніс рукавом. - Монахи і священики говорять багато такого, від чого мої думки плутаються. Надто вже складні їхні проповіді! Та й яке діло богам до таких нікчемних людей, як я? Вони, мабуть, навіть не знають про те, що я ходжу під їхніми святими небесами. Який сенс мені питати в них, як вчинити? Таким, як я, потрібно жити своїм розумом. І я відчуваю, що не повинна допомагати тобі в цій справі. Здохнути тут через якусь чаклунку, яка знущається над усіма, хто з нею зв'язався?! Мені не подобається те, що ти задумав!

- Віддай мені ніж, Фейн! - ледь чутно прошепотів Рекхе.

- Ні!

Настала тиша, потім із темряви пролунало глухе, низьке виття відчаю, що обірвалося хрипом.

- Тоді йди! - слова ці він немов виплюнув, так багато в них було ненависті.

- Але...

- Іди, я не бажаю більше з тобою розмовляти.

- Послухай...

- Забирайся! - рявкнув він так голосно, що я єдиним рухом, по-котячому видряпалася на край діжки, очікуючи, що миттю тут з'являться охоронці. Але вони, мабуть, і справді не звертали жодної уваги на звуки, що доносилися з підземелля.

- Забирайся, - повторив Рекхе, тепер уже тихо і мляво. - Я не скажу нікому, що ти тут бувала. Просто йди і ніколи більше не повертайся.